Марк Логан - Віддана босу за борги, Марк Логан

43.1

Андрій бере її за руку і веде в центр кімнати. Я ж залишаюся біля дверей, щільно їх за собою зачиняючи. 

— Скажи мені, чого ти хочеш? — Шепоче їй на вухо Дор. 

Обіймає за талію, тягне до себе. А в мене пожежа від цього видовища. Що в грудях, що в штанах. 

— Я, — кохана облизує губи й тільки після цього несміливо вимовляє: — Вас. 

Опускає голову і ховає обличчя на грудях Андрія.                                                                                

“Давай же, зізнайся, — хочеться сказати їй, — скажи це”.

Але я мовчу. Занадто довго привчав її, розбещував і наштовхував на думки певного роду. Неправильні й порочні. Спекотні й солодкі. І зараз дуже боюся злякати її. 

— Що ти кажеш? — Перепитує Андрій.                                                                              

Обхоплює її обличчя руками та змушує подивитися в очі. 

— Повтори, — вимагає.                                                                                                                                                    

Але в нього це виходить м'яко, з ледь відчутним тиском. Так, що навіть я на відстані відчуваю емоції Тані й рішучість Дороніна. Кохана розуміє, що її не будуть змушувати. Але й не відпустять. А друг ледь стримує себе, щоб не зірвати з неї цю кляту сукню.                                                  

І Таня не обманює моїх очікувань. Вона відштовхує руки Андрія і відступає на крок. В освітленні від каміна вона має ще шикарніший вигляд. Світле волосся відливає золотом, в очах рішучість. 

Таня підчіплює бретельки сукні, спускаючи з плечей, і тонка тканина ковзає донизу, відкриваючи нам чудовий вигляд її оголеного тіла. Ліфчик моя розпусниця не одягнула, і я бачу, як від збудження її сосочки схожі на камінчики. Я бачу, як покривається мурашками її шкіра.                          

На ній, як я і припускав, тільки сережки, панчохи та туфлі на шпильці. Отже, готувалася. Отже, і вмовляти не доведеться. Вона, як найдорожчий сорт вина — дозріла. 

— Хочу вас обох, — каже по-королівськи, задерши підборіддя. — Зараз. Одночасно. 

Дивиться по черзі то на мене, то на Дороніна.                                                                         

— Боюся, нас двох одночасно ти не витримаєш, крихітко, — усміхається Андрій. 

— А ти перевір, — кидає вона нам виклик.                                                 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно