Делісія Леоні - Повстала з попелу, Делісія Леоні

Спочатку мені здалося, що я марю. Потім, що я потрапила в інший світ, померла. Але згодом виявилося, що я зовсім збожеволіла, побачивши в будинку Ірен своїх живих батьків. Без жодних пояснень, обіймів і сліз мені наказали зібратися і терміново всім вирушити до палацу.

Кілька разів ущипнувши себе, я зрозуміла, що… цей сон дивний. Я була в такому шоці, що навіть не втішилася живим батькам. А коли ми приїхали до палацу і я побачила Деміана, мені стало ще гірше. Але не настільки, як у той момент, коли ми всі опинилися в одному кабінеті, разом з королем, і моя мати розповіла своєму синові всю правду… про неї, про нього, про мене.

Я косилася на Деміана, але він був похмуріший за хмару. На язику так і крутилося питання: «ну, хоч ти пам'ятаєш все, що було?» Голова йшла обертом, і я не встигала за всіма словами матері. Я, звичайно, знала вже всю її історію і не дивувалася. Мене більше дивувало те, як і чому я все це пам'ятаю? Ні, не дивувало, а лякало!

— Це просто неможливо! - Тулай різко встав з-за столу, спрямувавши сповнений зневіри і одночасно болю погляд на свою матір, яку він все життя вважав загиблою. А потім глянув на мене. За його реакції я могла зрозуміти, що йому вже точно не снився весь цей кошмар. І він щиро здивований.

— Чому ви вирішили, що я спадкоємець королівської родини? - глухим, стриманим тоном спитав Деміан, ніби історія возз'єднання матері та сина його зовсім не здивувала. Але його явно зачепило, що про його таємницю дізналися.

На його запитання відповів батько.

— Я давно стежив за тобою, Деміане, і багато чого про тебе дізнався. Провів розслідування та з'ясував, з якої ти сім'ї. Зізнатися, це було не так уже й важко.

Герцог скривився, явно не задоволений такою відповіддю.

Тулай пройшовся кабінетом. Його задумливий погляд говорив багато про що. І хоч його образ зараз був іншим, ніж я пам'ятала, мені не важко було здогадатися, що він не хоче змиритися з дійсністю. Я пам'ятала його злість та ненависть до батька. І могла впевнено заявити, що навіть жорстока правда нашої матері не вилікує його душу.

— Чому це ти зробила? – зупинившись перед матір'ю, спитав Тулай. - Чому ти зробила все, що від тебе вимагали жерці?

— Тому що моя родина була… — жінка гірко зітхнула, посміхнувшись своїм спогадам. – Моя родина була єдиної думки з жерцями. Нам не потрібні боги. Ми самі керуємо своїми долями. Ми знали, що до нашої цивілізації боги знищували інші за своїм бажанням. Ми не хотіли, щоб з нами гралися, як і з іншими.

— І ти погодилася віддати свого сина, щоби знищити богів? - вперше втрутилася я, боячись, щоб гнів Тулая знову не обрушився на батька.

— То було не моє рішення. Його забрали в мене силою, – відповіла жінка мені, а потім перевела погляд на сина. – А коли я побачила, на що здатний Хаос, я злякалася його гніву. І усвідомила свою провину. Я була змушена ховатися, щоб… по-перше, врятуватися самій, а по-друге, жерці вбили б мене самі, якби я тільки зважилася розповісти правду Хаосу і шукала б з ним зустріч.

— Це нічого не змінює, - твердо заявив Тулай і пройшов до свого крісла.

— Справді, нічого не змінює, - раптом заговорив Деміан, не давши домовити моєму братові. – Без богів життя людей стане набагато простішим. Мені начхати на Хаоса, але ти, саме ти, Тулай, знищував рік у рік мою родину. Загинули зовсім безневинні люди, ти вбивав дітей, аби вони не завадили тобі завжди бути королем!

— Навіщо ти це нам усім розповіла? - запитала я у матері, поки два чоловіки спопеляли один одного поглядами.

— Я хотіла виправити свою помилку. Ця ненависть між сином та батьком… так не має продовжуватися. У гніві сина винна я, а не Хаос.

— Батько, який намагався вбити свого сина - не заслуговує на прощення, - пирхнув Тулай.

Я заплющила очі. Це все повторюється! Я це вже чула! Ненависть Тулая... нікуди не поділася.

— Чому він сам не прийшов до мене? Чи це не божа справа спуститися на землю до свого сина? Йому простіше посилати вбивць йому?

— Ти боїшся втратити свою земну оболонку? – обурено дивилася на брата я. - Ти - безсмертний, Тулає. Принаймні твоя душа. Подумай, навіщо твоєму батькові потрібна була б твоя смерть?

Я раптово відчула погляд і повернула голову. Деміан дивно дивився на мене. Так уважно, наче заглядав у душу.

— Що? - запитала я у нього. Він не відповів, але погляд відвів.

— Ти знаєш, чого хочуть жерці, Тулає, - звернувся Деміан до чоловіка. - Вбити тебе, в тому числі.

— О, так! І ти другий на черзі, хто бажає це зробити після мого батька.

— Звичайно! Тому що вкотре запевняюся, що з богами треба покінчити! - Деміан різко встав і покинув кімнату. А я поспішила за ним слідом.

— Деміане, стій! – гукнула я його на сходах. Чоловік неохоче зупинився і обернувся до мене обличчям. - Ти не можеш просто так піти!

— Правда? Чому ж? – пирхнув він. В його холодних очах, на неупередженому обличчі, важко було зрозуміти його думки.

— Ну, тому що… хоч би вибачився за те, що мене вбив.

Його очі різко розкрилися, а потім звузилися. Нервово облизавши губи, він перевів погляд у далечінь, а потім на мене.