Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

запашні, намащені якимось зіллям, вбрані у панчохи, як молоді жидівочки на свята. Усі як один поголені, важко впізнати, що то не баба чи – боронь Боже!  – не кастрований. А тим навпаки – надто сильними й дужими, надто великими здалися ці гірські дикі мужі.

Один із цісарських слуг, немолодий засушений панок у мундирі з ґудзиками, як дзеркальця, стоячи у товаристві тонконогих паничиків, показав на Куділя і, шкірячи зуби в посмішці, сказав:

– Це гарний молодець. Такий мусить мати щастя у жінок.

А потім, по-лютеранськи калічачи мову, запитав Куділя:

– Скільки жон маєте в хатці?

Куділь подумки перелічив: неня, чотири сестри, дві служниці.

– Сім жінок, – відповів прямо.

З переможним усміхом старий панок сказав молодим товаришам:

– Бачите, правду пишуть книжки: по сім жінок мають! Сім дружин! Страшний народ!

Далі посли стали виймати з гарних, зав’язаних золоченими поворозками бесагів дари для цісаря. Варто їх було бачити. Були там дари троякі: численні шкури диких звірів (шкури ведмежі, рисячі, кунячі, лисячі, горностаєві і хто знає, які ще), були барди, порохівниці та рушниці, понад усяке диво красно виписані й викладені. Ще там були мішки, повні старих турецьких талярів і великих золотих дукатів. Нарешті були дари зі скельних, заклятих комор, до яких один лиш Дмитро знав доступ: церковні угорські свічники, викладені діамантами, турецькі мечі та кинджали, що аж мінилися від дорогоцінного каміння. Були й ті знамениті чарівні Довбушеві голубки. І все це не за велику ціну – за стару свободу. Зібралися навколо безвусі панчішники, цісарські дворяни. Кожен чимось іншим захоплювався.

Цісар своїм звичаєм довго спав і відпочивав. Не могли його дочекатися. Нарешті зчинився якийсь рух у цілому дворі. Було зрозуміло, що наближається цісарський дідич. Врешті-решт дали знати, що пан цісар хоче бачити гірське посольство. Посли проминули покій із жовнірами та військовою старшиною, закутою у золоті бляхи. Увійшли до цісарської світлиці.

Раптом підземний гуркіт струсонув підлогу. Вторуючи йому, звідкись із-під землі зарикали леви, заревіли ведмеді, завили вовки, заіржали коні, верескнули соколи, запіяли цісарські когути. З глибини, з-під підлоги, в густому димі, у блискотах, із-за диму помаленьку й тихо піднімалося вгору золоте крісло. Дим поволі розсіявся, і ось перед послами на золотому троні сидів, пахкаючи золотою люлькою з кривавим каменем, сам цісар.

Він простягнув перед собою правицю, довго так її тримав, ніби посилав благословення з височини трону. Лівою рукою спирався на велетенський меч. До трону вели дві високі сходини. Над цісарською головою був дах із золотих сукняних риз, а під ногами золотисті сяючі ліжники. На стінах були виткані різні дракони й потвори. Комусь боязкому добре б нагнало страху, коли б їх побачив. Ззаду з-за цісаря виглядав молодий паничик, цісарський син, переляканий хлопчина з личком панянки, немов паперовим, з блідими блакитними очима. Послам відразу стало жаль того бідолашного. Цісар далі пахкав файкою з кривавим каменем. Дід як дід, але вусатий, дивився відкрито, видно, що з вояцького роду. Зі втіхою та доброзичливістю поглядав на послів, гірських вояків. На хвильку пожвавився:

– Не знав, що ви такі горді, пишні та яскраві. А котрий із вас той князь головський?

Хтось із тих білопанчішних панків показав на Дмитра. Цісар дивився на нього, милувався Дмитром, милувався кучерями та юнацькою сонячною молодістю. Дмитро тішився цісарем, бо хоч то й дід, і пан, але якби одного з ним роду.

Швидко зміркував, що точиться пуста розмова, таке от просторікування, як між бабами, які хитрують і крутять, коли не знають, із чого почати. Підійшов ближче до сходів і, замітаючи перами капелюха сяючу підлогу, схилився, після чого знову випростався і сказав, дивлячись прямо в очі старому вусатому панові:

– Пане цісарю гідний! Ґаздо дужий, побратиме любий. Ватажку хитроокий, починачу глибокоукий! Ми є вільний народ християнський із зеленої Верховини, сонечкове насіння.

З тобою присягнути хочемо побратимство вічне. Заклясти його на присягу страшну, громову. Але не хочемо бути підданими. Не хочемо посіпак і гицелів мати над собою. Забери їх собі до своєї комори, чи до спіжарні, чи кинь до лиха кудись, або хай інші їх покуштують.

Далі Дмитрик казав так різко й голосно, аж панчішники пороззявляли роти:

– Не потерпимо їх ані тепер, ані потому, покинемо цілим родом той край, що Божий і наш із первовіку. Якщо нам має бути потоптана вільна людина, то хай краще чорти засиплють камінням усю зелену Верховину. Нехай на Ігреці сяде і розвалиться тілиськом плюгавим сам Пекун-Архиюда, хай із писка камені в долину випльовує.

Але ж ми добра хочемо, хочемо з тобою побратимства, цісарю! Уже на те присягу даю тобі і твоєму хлопчині. Якщо треба, будемо боронити і тебе, і хлопця твого від турка, чи від москаля, чи тепер від тих французів безбожних. Завжди з тобою підемо, але не хочемо голови голити на подобу панських спаршивілих псів. Не будемо сидіти по казармах і гофах кримінальних. Не хочемо гамаші натягати, що, видно, зняті з трупів, і так одягатися – кожен однаково, – що тебе рідна мати в гурті не впізнає.

Ненависне нам усіляке право, що накинуте на нас, як зашморг на пса, як скалуш на в’язня. І таке тільки право доглядати будемо, що з відвертої домовленості, з вільного шлюбу народжене – як ґаздівські діти.

А ти, ґаздо владний, встань! Напруж очі, звели собі подати скла мольфарські, кинь сонячний погляд. Поглянь зверху, із престолу, що діється у твоїх краях. Поглянь на міста, поглянь на села, що там наробили посіпаки. Як твоя цісарська старшина гнітить, марнує народ. Кажуть про твою державу, що тільки коріння в неї здорове, а стовбури спорохніли. Встань, візьми міцно цісарську барду!

Ми ж уже допомогли тобі, цісарю. Прогнали посіпак, тих щурів, що твоє і наше ґаздівство з’їдають, а хлопчикові твоєму обдертий світ залишать. Понищили ми їхні гадючі гнізда та нори, штаєрамти і мандаторії, аби вже не мали де триматися. Але з тобою хочемо єднання, хочемо побратимства. Про це одне тебе просимо, побратиме гоноровий, аби у нас залишилася стара свобода. Тоді навіть із панами будемо жити у згоді. Хай живуть собі на панський лад, а ми на свій. Хай іде до нас у гостину, хто хоче зі всього світу Божого. Будемо до нього щирі, будемо йому раді. Лиш би тільки не смів ховатися з неволею за Твою —за цісарську спину. Будь ґаздою і будь суддею, як сам Бог, і нам сусідом, як та велика Чорногора. А ми щороку будемо тобі привозити