Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

на конях золото, скарби з заклятих комор аж сюди, до цісарських дворів. Дотримаємо, чого сам забажаєш!

На все кладемо тверду присягу, клянемося тобі, присягаємося!

На ці Дмитрові слова враз підняли вгору всі посли мосяжні топори, які грізно блиснули, схрестили їх зі стуком над Дмитровою головою і так їх тримали для присяги.

Коли Дмитро промовляв до цісаря, панчішники іноді щось шепотіли до панських вух. Цісар слухав, дивлячись на юнаків добрим, ласкавим оком, і кивав сивою головою.

Потім співали цісареві. Співали стару пісню про мудрого царя Соломона, співали нову, славнозвісну Дмитрову пісню про свободу. Танцювали святковий танець із топорами. Танцювали посли старі, сиві й кудлаті, танцювали й молоді, кучеряві. При цьому співали прадавні пісні, коляди. Дмитро сам стояв посередині, вимахував топором і так починав спів:

Три радісточки, три даруночки.

Радуйся!

А юнаки йому відповідали так гучно, аж дрижала стеля у цісарському дворі:

Дай тобі Боже щастя, здоров’я.

Радуйся!

Вирували довкола Дмитра з топорами, підносили й перекидали бартки під час танцю, підбігали до цісаря, виблискуючи піднятими бартками, аж панчішники мимовільно наближалися до свого пана, наче хотіли його захистити від гострих барток. Тим часом цісар утішався, зацікавлено придивлявся, дивувався з того танцю, ніби бачив весільні герці гірських орлів, дивувався, як то ані разу жоден не впустив важкої бартки, як то жоден з них іншого не скалічив і навіть не зачепив.

Віддали честь цісареві. Закінчилися співи й танці.

Тоді вийшов якийсь дуже старий панчішник із панською, кислою, надутою міною та, вдаривши три рази тонким топориськом, довгим, як трембіта, і крякаючи, мов качка, щось наказав. Це означало, що сам пан цісар буде промовляти. Всі стихли. Цісарський ґазда глибоко затягнувся своєю золотою люлькою, аж той кривавий камінь, що був спереду, блиснув і заіскрився кров’ю, як око дракона.

Каже, крутячи вуса, пан цісар, повільно, з посмішкою і ґречно:

– Навіщо мені твої скарби зі скельних заклятих комор, князю головський?

Маю і я комори різні та стодоли. І ті штаєрамти, млини мольфарські (для драчки). Вони не сіють, а збирають, не сиплють зерна, а мелють. Вимелють, що треба з християнина, витиснуть навіть із жида, впораються з панами, врешті й на попів знайдуть спосіб. Грубого змелють на тонко, а тонкого на порох. І кров би тягнули також, і мозок людський, якби був такий наказ. Що хтось заробить, що хтось має забагато, вже з нього витягують: для країни, для держави.

Щораз потужнішим голосом промовляв цісарський дідич:

– І що ж то мені за щастя? Прислухайся, як грають ті млинові цісарські камені. Оглухнеш!

Чи, може, хотів би їх зупинити? Посиплються твої кісточки, як пір’я!

Я сам ціле життя збираю цісарську силоньку, щоби їх хоч зрушити на інше місце…

Неволю маю забрати? А куди ж її подіну? Силуюся, весь час побиваюсь над тим, аби хоч на всіх однаково розкласти цей тягар.

А чи маю розігнати все те, щоби рід з родом, громада з громадою почали різатися і нищити один одного?

Свобода? Га, га, га! Це закопано глибше, ніж ваші гірські скарби. Мольфарським оком сягни під землю, князю-юначку…

А ти по свободу сюди приходиш? До діда по молодість? До трупів по кров?

Потерпають народи – кажеш. А де ж ті силачі? Де ж побратими мої, щоб допомогли цісареві своєму повалити утиск, зв’язати самого Архиюду? Де ж вони, що кинуться на неволю? Гай! Любуються народи неволею, по-псячому лижуть їй ноги. Нехай терплять!…

Йосиф грізно сміявся. Тихо було у дворі.

Запалало Дмитрове серце, з захопленням дивився на чарівника:

– Гарний він, як дєдик мій, сам Штефанко, і сильний дід, як – гей! – на світі нема такого.

Цісар уважно глянув на Дмитра. Знову заговорив лагідно, з посмішкою:

– Правда, ваш рід хоч буйний, але розмаїтий якийсь, фантазійний, кольоровий, танечний, ніби вільний… Так, як ті мої оґирі. Як ті мої табуни милих коней і любих цісарських лошат. Шкода мені вас. Тому даю вам такий патент.

Гей, ви, мої цісарські писарчуки! Слухайте уважно, пишіть ретельно, старанно!

Пан цісар заговорив ще повільніше і по-соломонівськи виголосив:

– Моєю ласкою, християнського цісаря Йосифа, усі втікачі з війська, дезертири, опришки з дезертирів та інші буяни не мають відтепер переслідуватися, ані бути караними. Дарує їм це моя цісарська ласка. Також напади всілякі, які досі були, назавжди прощаю. І ще одну ласку оголошує цей цісарський патент:

Рекрутації до війська відтепер не буде жодної – на цілій зеленій християнській Верховині!

Але що буде? Побожно слухайте, візьміть собі у вуха, учіться, синочки! Побратимство – так! Але й така токма: ще сильніші кари, якби сталися нові напади та бунти. Відразу прийдуть суди, виростуть чорні шибениці при дорогах, при плаях. Закон шибениці! Найбільше супроти того, хто збуриться і збунтує не проти слуг моїх, ні, але проти цісарського закону та розуму цісарського. Етатс!

(Тут уже якось не міг собі пригадати Андрійко, як та біда називається).

Цісар закінчив: – Такий мій патент волею і ласкою цісарською даний милим серцю моєму підданим християнським, амінь.

Пан цісар говорив повільно та гідно. Уважно слухали панчішники й гості. А писарчуки все водили перами, мов дараби на річці, викручували на папері обертаси, як перед тим ті танцюристи на гладенькій цісарській підлозі.

Цісар іще раз повернувся до Дмитра. Довго дивився на нього зверху. Поглядом твердим і гострим, як вудка, сягав йому до серця. А Дмитро дивився так само сміливо і ясно, як завжди. Було тихо.

Коли вже цісар на нього надивився, відвів погляд, знову ласкаво посміхнувся.

Довго дивився вгору. Сиві, вицвілі від старості, сумні дідові очі посміхалися якось прохально, як у беззахисної дитини. Хотів щось сказати, щось пояснити. Високо підняв гарну долоню, наче тягнувся до неба. Потім рука знову опустилася. Думав. То велика доброта променіла, то покірлива лагідність ішла від обличчя гарного старця.

Дмитрові стиснулося серце, що цісар стільки страждає, і завше потай від світу. Полюбив його з тієї миті. Врешті цісар, піднявши руку, мовив тихо, але сильно:

– А тепер послухай ще, князю-юначку, мене старого. Маю і я для тебе три даруночки. За мудрість твою, за відвагу твою, за те, що сам ти ґазда гоноровий, у честь цісаря віриш. Як тільки з ворогами покінчу, а цей мій хлопчина досягне вісімнадцяти років, або, якби так Бог дав, що раніше доведеться мені вмирати, пришлю тобі я сам три даруночки з неба для твоєї світлої голівоньки. Родом із неба – три загадки