Володимир Нефф - Королеви не мають ніг

нема чого червоніти, тоді як Перуджа вкрила себе ганьбою, яку буде записано в історії незмивним чорнилом. На жаль, наша тверда позиція нічого не змінює у реальному стані речей, і не ми, а вони в ці фатальні хвилини перебувають у вигідному становищі, і ми змушені зробити все, що в нашій спромозі, аби вибратися з цієї халепи. Ми не сміємо допустити, щоб принцеса Ізотта і її дядечко кардинал Тіначчо залишилися в руках ворога, і я не бачу іншого способу визволити їх, як виплатити Перуджі викуп у сумі п’ятдесят тисяч скудо. Синьйоре Тремацці, ви повинні будь-що роздобути цю суму і до того ж негайно, без зволікань.

Але тут з’ясувалося, що міністра фінансів, банкіра Тремацці, на засіданні Ради немає.

– Де синьйор Тремацці? – вигукнув Петр. – Як це він осмілився не підкоритись моєму наказові й не з’явився на засідання?

– Я заступаю його, – озвався незнайомий молодик у рогових окулярах на носі. – Я його секретар, і моє ім’я Альберто Мачісте. Коли синьйор банкір довідався про те, що сталося, в нього почалися шлункові спазми й зараз він лежить з високою температурою, просячи в Бога смерті.

– Тоді обов’язок негайно роздобути необхідну суму лягає на вас, – сказав Петр.

– Я не уявляю собі, де її роздобути, й не знаю, як це зробити, – відповів Альберто Мачісте. – В державній скарбниці немає ані гроша. Сум’яття, яке панує в місті останнім часом, а точніше, – з моменту загибелі capitano di giustizia, і почуття непевності, породжені цим сум’яттям, підірвали платеспроможність і мораль страмбського громадянства. Дух привітності й миролюбства, який запанував після згаданої смерті capitano di giustizia завдяки покійному герцогові Танкреду, з фінансового погляду обійшовся нам неймовірно дорого, бо ніхто з громадян не знав, що ще треба робити, а чого вже не треба, отож вони просто начхали на всі свої обов’язки. І якщо навіть, як ми всі сподіваємось, у цій справі буде наведено лад, прибуток від податків, оплатків і чиншу почне надходити до державної скарбниці дуже повільно й не раніше, ніж після жнив. Сума в десять тисяч скудо, виділена на майбутнє весілля вашої високості, вичерпала аж до дна всі державні резерви, причому ці резерви, як уже згадувалося, вичерпані до останнього скудо, і все ж їх не вистачило, через те для повноти цієї суми довелося позичити грошей у євреїв.

– У євреїв? – вигукнув Петр.

– Так, у євреїв, – спокійно підтвердив Альберто Мачісте.

– Гадаю, – сказав Петр, – що, скасувавши припис носити жовте кружальце, я досить ясно дав зрозуміти, що євреї перебувають під моєю протекцією.

– Так, ми це зрозуміли, – відповів Альберто Мачісте. – Але не залишалося нічого іншого, якщо нам треба було десь роздобути цю суму, на якій наполягала ваша високість.

– Сподіваюся, євреїв при цьому не кривдили? – запитав Петр.

– Не дуже, – відповів Альберто Мачісте.

– Ми тут дискутуємо про всілякі дурниці, а принцеса Ізотта й кардинал Тіначчо страждають за ґратами! – вигукнув обурений Петр. – Синьйори, може, ви не будете мене переконувати, що в такому багатому місті, як Страмба, неможливо роздобути якихсь нікчемних п’ятдесят тисяч скудо для врятування принцеси Ізотти? Невже нашу моральну перевагу, про яку я вже згадував, ви хочете обернути на ганьбу, віддавши останню парость династії д’Альбула на поталу вовкам? Синьйоре Джербіно, що ви думаєте з цього приводу?

Джербіно хвилину помовчав, розчісуючи пальцями свою леонардівську бороду, а тоді відповів:

– Я вже висловлював свою думку на засіданні дванадцятьох мудреців, коли розглядалася справа сімох перуджанців, і попереджував, що не варто тривожити осиний рій. Але моєї поради тоді ніхто не послухався. А тепер мої побоювання підтвердились, й оси вироїлися. Не знаю, що до цього ще можна додати. Я, синьйори, вмиваю руки.

– Хто ще вмиває руки? – закричав Петр.

Велика рада відповіла йому мовчанням.

– Як я бачу, ви всі вмиваєте руки, – зітхнув Петр. – Усі вмиваєте руки з явним наміром звалити весь бруд на мене. У такому разі я поставлю вам інше запитання. Всі ви, що тут сидите, або багаті, або принаймні заможні. Мачісте, що буде, коли я піду й зазирну до каси банкірського дому Тремацці?

– Ви не знайдете там ані гроша, високосте, – відповів молодик в окулярах.

– А якщо я накажу підняти вас на дибу й запитаю, куди ви сховали свою готівку?

Мачісте зблід, але тут же опанував себе й відповів спокійним голосом:

– Якщо ваша високість вважає таке рішення розумним і справедливим, то воля ваша.

– Ні, я цього не зроблю і я згадав про дибу тільки жартома, а головне для того, щоб випробувати вас, – сказав Петр. – Ви мені подобаєтесь, Мачісте, я ціню ваше вміння захищати свою справу і призначаю вас своїм особистим секретарем. Яку платню ви отримуєте у Тремацці?

– Тридцять скудо на місяць, – відповів Мачісте.

– Як мій секретар ви отримуватимете сто скудо, – сказав Петр.

– Дякую, ваша високосте, за таке великодушне рішення, – уклонився Мачісте. – Напрошується тільки запитання, де нам узяти ці сто скудо.

– Ось це й буде ваше перше завдання, – відповів Петр, а тоді перевів погляд на голову Суду дванадцятьох мудреців.

– А ви, доне Тімонель, наскільки мені відомо, володієте двома чинбарнями. Ви не маєте бажання позичити певну суму на порятунок принцеси Ізотти і кардинала Тіначчо?

– Ваша високосте, вам відомо все, – відповів дон Тімонель, – і ви, без сумніву, добре поінформовані про величезні збитки, яких зазнали мої багаті склади, відколи римський банкір Лодовіко Паккйоне почав довозити з заморських країв дешеві вичинені шкури.

– Подібну відповідь