Володимир Нефф - Королеви не мають ніг

– З ваших уст, – провадив він далі, – досі ніхто не почув ані слова про нашу святу релігію, про потребу святобожності і спасенного самозречення, про мерзенність гріха і спустошеності, про таїнства, а надто про співчуття і про обов’язок кожного віруючого взагалі, а замість цього ви щодень ображаєте слух високоповажних і богобоязних членів Великої ради єретичними розмовами про якийсь розум.

– Я говорю не про якийсь розум узагалі, я говорю про розум справдешній, – відповів Петр. – А говорити про розум справдешній, спонукати до розумної дії, заступатися за розум це, по-вашому, єресь?

– Так, це єресь, – спокійно підтвердив Інтрансідженте. – Бог обдарував людські створіння розумом єдино тільки для того, щоб вони його пізнавали, почитували, й любили, й співали йому осанну; славити Господа – єдиний привілей розумних створінь, і в славі Божій закладено їхнє спасіння. Чим досконаліша людська істота і чим більший відблиск безмежного розуму Божого впав на неї, тим більший її обов’язок славити Бога. Ви, юний герцогу, пишаєтесь своїм розумом і покликуєтесь на свій розум, а слава Божа вам байдужа; а це, повторюю, – єресь. Іще сьогодні, юний герцогу, я маю намір написати Його святості лист. Ви обіцяєте мені, що візьмете до серця мої слова і виправитесь?

– Нічого я вам не обіцяю, а ви пишіть папі все, що хочете, – сказав Петр. – На відміну від вас папа – людина симпатична й приємна, любить посміятись, п’є вино й ні від кого не вимагає славити Бога. Тільки викладіть свої скарги на мої дії якомога гостріше, що гостріше, то краще, бо що суворіші ви будете, то щиріше над цим посміється Його святість.

– Гаразд, – сказав Інтрансідженте і вийшов.

Минуло ще три дні очікувань і підготовки, і нарешті до Страмби прибув другий гонець; принцеса і кардинал, мовляв, розпочали завершальний етап своєї подорожі й можна очікувати, що до Страмби вони приїдуть завтра надвечір. Уранці другого дня Петр, одягнений у вбрання, під час пошиття якого він мав змогу кілька годин провести у приємній і повчальній балачці з майстром Шютцем, на чолі парадної гвардії кінних мушкетерів вирушив до кордонів герцогства, щоб привітати принцесу, тільки-но вона ступить своєю ніжкою на землю рідної країни. З почуттям туги, причину якої він так і не зміг собі пояснити, Петр повільно рухався тією самою дорогою, куди зовсім недавно йшов пішки, поранений, з мотузкою на шиї, й намагався підбадьорити себе думками про прекрасні зміни, які сталися з ним після тих страшних подій; тепер, запевняв він себе, усе буде гаразд і назавжди.

Там, де кінчалися володіння Страмби, на круглому плоскогір’ї, котре обтікав бистрий потік, з видом на видовжену долину, з протилежного боку відгороджену скелями, за якими аж до самісіньких хмар здіймалася вежа губбійського собору, Петр наказав зупинитися і розбити табір. Погода стояла чудова, повітря мінилося золотом від бджіл, які з гудінням перелітали з квітки на квітку, небо химерно розмалювали білі, ніжні хмарки.

Минула година, потім друга, третя, мушкетери курили, грали в карти й вигрівалися на сонечку, але нічого не діялося – долина лишалася безлюдна, безлюдна була й дорога, що з’єднувала Страмбу з Умбрією. І тільки аж коли сонце почало хилитися до заходу, на обрії з’явилося четверо вершників. Петр звелів приготуватися й сісти на коней, бо вирішив, що вершники, постаті яких здавалися чорними на тлі багряного заходу, і є авангард кардиналового почту. Вершники зупинилися нерішуче, мовби не знаючи, їхати далі чи ні; потім троє з них зникли, наче в землю запалися, а четвертий повільно, кроком, рушив уперед.

Коли він наблизився до табору настільки, що вже можна було розпізнати колір його мундира, виявилося, що це й справді один із кардиналових людей.

Коли він під’їхав іще ближче, всі побачили, що руки в нього зв’язані за спиною.

А коли він під’їхав зовсім близько, стало видно, що обличчя його вимащене лайном.

Вершник перебрів потік і, низько звісивши голову, рушив угору, до плоскогір’я, де стояв Петр зі своїм почтом.

– Що сталося? – закричав Петр і правою рукою схопив його за груди.

– Кепські справи, високосте, – відповів зганьблений вояк. – Перуджанці напали на нас, коли ми проїжджали через місто, і роззброїли. Чотирьох наших, які намагалися боронитись, убито, а решта разом з кардиналом і принцесою Ізоттою в темниці. Мене єдиного відпустили, щоб я переказав вашій високості, що всі вони сидітимуть на хлібі й воді за ґратами доти, аж доки Страмба не відшкодує збитки; тільки тепер замість тридцяти двох тисяч скудо, які Перуджа вимагала раніше, вона підвищила цю суму до п’ятдесяти тисяч.

Петр був упевнений, що ця страхітлива невдача, цей жахливий провал усім тягарем ляже виключно на нього, бо тільки він один не послухався застережень дванадцятьох мудреців, які настійливо попереджували його, що юнаки, котрих він наказав стратити, – громадяни Перуджі, та оскільки він досить грунтовно вивчав свого Макіавеллі й пам’ятав його настанови про те, що будь-який володар, байдуже, король він, герцог чи князь, – якщо його спіткає невдача, в жодному разі не повинен навіть показувати, що йому це неприємно, а, навпаки, має поводитися тим самовпевненіше, чим більше він засмучений, то зразу після повернення до міста наказав скликати Велику раду і, коли всі її члени зібралися, став перед ними з ясним чолом і гордо піднесеною головою.

– Синьйори, – заговорив він, звертаючись до них, – я гадаю, вам не треба пояснювати, в якій ситуації ми знов опинились, і розповідати вам про те шельмівство, яке дозволила собі щодо нас Перуджа, бо те, про що тепер говорить ціле місто, до того ж так голосно, що це чути аж сюди, напевне, дійшло й до ваших вух. Будьмо ж свідомі того, що право на нашому боці і моральна перемога теж, бо за те, що ми вчинили, покаравши за законом сімох негідників-громадян Перуджі, нам