Томас Манн - Доктор Фаустус

правди. З неї можна було зрозуміти, що доля правди споріднена з долею індивідуума, навіть ідентична їй, що ця доля — знецінення. Вона відкривала, як на глум, прірву між правдою і силою, правдою і життям, правдою і людською громадою. Давала навздогад, хоч відверто й не проголошувала цього, що треба визнати перевагу людської громади над правдою, що правда повинна мати на оці людську громаду і той, хто хоче стати членом громади, мусить бути готовий рішуче поступитися правдою і наукою, бути готовий на sacrificium intellectus.

А тепер хай читач уявить собі (я підходжу до обіцяної «наочної картини»), як ці панове, самі люди науки, вчені, викладачі вищих шкіл — Фоглер, Унруе, Гольцшуер, Інститоріс, а з ними й Брайзахер — тішилися з ситуації, яка мене так жахала і яка, на їхню думку, або вже склалася, або неодмінно мала скластися. Вони задля розваги влаштували ніби судовий процес, на якому розглянули один із тих масових міфів, покликаних бути рушійною політичною силою і спрямованих на підважування буржуазного суспільного ладу. Апологети цього міфу мали обороняти його від звинувачення у «брехні» й «фальсифікації». Позивачі й ті, кого позивали, не стільки сперечалися, скільки до смішного невлад говорили кожен своє. У величезному апараті наукових доказів, залучених для того, щоб ошуканство назвати ошуканством і скандальним знущанням з правди, було щось гротескне, бо ж до динамічної історично-творчої фікції, до так званої фальсифікації, тобто до віри, яка творить людську громаду, з цього боку не треба було й підступатися, і її оборонці вдавали тим більшу зневагу і зверхність, чим завзятіше протилежна сторона намагалася спростувати її на зовсім чужому, неістотному для неї науковому грунті, на грунті чесної, об'єктивної правди. Господи Боже — наука, правда! Дух і тон цього вигуку панували у драматичних тирадах учасників гри. Вони ніяк не могли натішитись розпачливими наскоками критицизму й розуму на цілком неприступну, анітрохи не вразливу віру і спільними зусиллями зуміли виставити науку в такому смішному світлі абсолютної безпорадності, що навіть для «прекрашних приншів», які сприймали її у свій дитинячий спосіб, то була чудова розвага. Розохочені дискутанти не забарилися таке ж самозаперечення, яким заразилися вони самі, приписати і праву, за яким мало бути останнє слово й остаточний присуд. Мовляв, юриспруденція, що хоче бути такою, якою сприймає її народ, не ізольованою від громади, не може дозволити собі ставати на позицію теоретичної, ворожої громаді так званої правди; вона повинна показати себе сучасною, а так само патріотичною в найсучаснішому значенні цього слова й шанувати плідний falsum[438] виправдуючи його апостолів і шиючи в дурні правду.

О, звичайно, звичайно, аякже, це можна було сказати. Туп, туп.

Хоч мені аж млосно ставало, я не міг псувати їм гру і, не показуючи, яка вона мені неприємна, намагався, скільки було сили, пристосовуватись до загального веселого настрою, тим більше, що він зовсім не означав згоди з ситуацією, яка склалася чи мала скоро скластися, а був, принаймні поки що, тільки грайливо-насмішкуватою спробою пізнати її. Правда, я раз був запропонував «на мить облишити гру» й подумати, чи не мудріше все-таки зробить філософ, не байдужий до потреб громади, якщо поставить собі за мету правду, а не громаду, бо посередньо й поволі правда, навіть гірка правда, дасть більшу користь громаді, ніж філософія, що візьметься служити їй на шкоду правді, а в дійсності таким запереченням непоправно зруйнує зсередини підвалини істинної громади. Але це зауваження, як жодне в моєму житті, не викликало ані найменшого відгуку, наче його й не почули. Та я й визнаю, що воно було нетактовне, бо не пасувало до загального духовного настрою, його продиктував жований-пережований, просто-таки банальний ідеалізм, який лише стояв на заваді новому. Краще мені було б разом із розпашілими гостями споглядати й вивчати те нове замість надаремно й нудно йому опиратися, краще було б пристосовувати свої уявлення про нього, хоч би як мені стискало в грудях, до перебігу дискусії і в її рамках скласти собі картину майбутнього світу, що вже непомітно народжувався.

То був старо-новий, революційно-атавістичнии світ, де вартості, пов'язані з ідеєю індивідуума, тобто такі як правда, воля, право, розум, цілком утратили силу і їх відкинуто чи принаймні їм надано зовсім іншого змісту, ніж вони мали протягом останніх сторіч: їх відірвано від немічної теорії і напоєно живою кров'ю нових стосунків, пов'язано з багато вищою інстанцією насильства, авторитету, заснованої на вірі диктатури, — не якимось там реакційним, учорашнім чи позавчорашнім способом, а так, що це наповнення новим змістом було схоже на повернення людства новою дорогою до теократично-середньовічних ладу і звичаїв. Це так само не реакційний шлях, як шлях навколо земної кулі, що, звичайно ж, веде до висхідного пункту, тобто назад. Тут регрес і прогрес, старе й нове, минуле і майбутнє зливаються в одне, а політична правиця дедалі більше збігається з лівицею. Аналіз без передумов, вільна думка, далека від того, щоб репрезентувати прогрес, відходять у світ відсталості й нудьги. Думці даровано волю виправдувати насильство, як сімсот років тому розумові давали волю пояснювати віру, доводити догму: на те він і існував, на те й існує сьогодні чи існуватиме завтра думка. В кожному разі аналіз отримує передумови — та ще й які! Насильство, авторитет громади — ось ці передумови, такі самоочевидні, що наука й гадки не має не вважати себе вільною. Вона цілком вільна суб'єктивно — всередині об'єктивної зв'язаності, такої звичної і природної, що її просто не можна сприймати як пута. Щоб з'ясувати прийдешнє й щоб позбутися дурного страху перед ним, треба тільки згадати, що необхідність певних передумов і недоторканних правил ніколи не була перешкодою уяві й індивідуальній сміливості думки. Навпаки: саме тому, що церква наперед визначала духовну однаковість і одностайність як щось цілком очевидне для середньовічної людини, та була набагато більше людиною уяви, ніж громадянин індивідуалістичної доби, і могла в кожному окремому випадку незрівнянно безтурботніше і впевненіше дати волю своїй уяві.

О так, насильство мостило собі тверду дорогу, воно було антиабстрактне, і завдяки співробітництву з Кридвісовими приятелями я дуже добре уявляв собі, які методологічні зміни це старо-нове внесе в ту чи іншу царину життя. Педагог, наприклад, знав, що вже сьогодні початкова школа схильна відмовитися від засвоєння спершу літер та складів і звернутися до методу вивчення слів, щоб пов'язати письмо з конкретним зоровим уявленням про речі. Це до певної міри означало відхід від абстрактно-універсального, не пов'язаного з мовою літерного письма і повернення до символічного письма