Герман Брох - Смерть Верґілія

зорями сутінь у садах на рівнині внизу, і попри усю цю незмірність вгорі і внизу — незмірне склепіння, незмірні сади, — їхні можливості були не безмежні, обоє були у полоні нескінченности другої, і вона була істинна, ця нескінченність справдешнього світла й справдешньої здатности упізнавати й розпізнавати, здатности, яка творить образ уже не зі світла і тіні, а лише із щонайглибшої сутности образу, й дає змогу його впізнавати, тож навіть тут тепер темрява й світло злилися водно, й ні вгорі, ні внизу не зоставалось нічого вже, що не було б одночасно і зіркою, й тінню; навіть дух людський, обернувшись на зірку, не відкидав уже мовної тіні. Дух спочивав. І вони, ті, що тут блукали, теж були воднораз і зіркою, й тінню; і простували пліч-о-пліч тепер їхні душі, вже зовсім не скуті мовою; у нескутому мовою цнотливому спокої дійшли вони згоди, і помогли їм у цьому тварини, що простували за ними. Обоє спокійно вони мандрували, а потім спочити спинилися від свого спокою — перепочинок посеред спокою, — бо настав уже вечір. Вони спочивали у колі тварин і задивлялися вгору, на небесне склепіння, що поверталось на захід, задивлялися вгору на зірку, що нерухомо застигла, і намагались вгадати у ній нескінченність — невидиму, там, за склепінням; та ось сонячна куля докотилася знову до сутінків, і вони споглядали вже просто красу, щоправда, по той бік краси вже, бо те, що так мило, так легко, проникливо так і гармонійно променилося їм назустріч, аж ніяк не було незнання, що властиве красі, ні, то було вже знання, і променилися ним усі межі буття — і найближчі, й найдальші; то був не лише просто символ, не лише просто символ межі, ні, то була сама сутність буття, і вони прилучились до неї так легко, що ніщо не здавалось чужим уже, все рідним здавалося, кожна п’ядь, далечінню просякнута, кожна далеч, перевтілена в близькість, тут і там усе стало воднораз і близьким, і далеким, стало їхньою спільною долею і породило мир і злагоду в душах. Та коли сутінки стали густішими, влягаючись теж на спочинок і перелитися ладні у спокій ночі, і коли й сам він у спочинок поринув під небесним світилом, що тепер знову засяяло опаловим сяєвом, коли він невдовзі вже не бачив нічого, крім зорянистого цього світіння, не бачив ані супутниці, яка спочивала тут поруч, ані тварин, які спочивали довкола, тоді зачарованість зіркою обернулась нарешті на внутрішнє бачення цільности — й цільности власної, й цільности всього на світі, — обернулась нарешті єднанням з самим собою, і з небом, і зіркою, тінню, твариною, травою і деревом, обернулась новим нерозривним єднанням із Плотією, новим пізнанням і самопізнанням у внутрішнім баченні. І позаяк одне в одному все відбивалось — душа, і тварина, й рослина, у цільності — цільність, у сутності — сутність, позаяк він і сам відбивавсь у потаємних глибинах єства Плотії, позаяк розпізнавав дитя й матір у ній, то розпізнав і самого себе, хто ховався під материн усміх, розпізнав батька й сина, що на світ не вродився, розпізнав Лісанія в Плотії, і Лісанієм був він сам, розпізнав раба в Лісанію, і рабом був він сам; правнука й пращура він розпізнав у злютованій єдності персня, що з руки Плотії перенісся на небесне склепіння і забрав із собою джерело осіяння, і в цьому він розпізнав усезагальне злиття по той бік планиди, променисте злиття всього сущого, всіх пластів його й ланок, розпізнав сутність усього сущого, що була і його власного сутністю, і не тільки його, а й сутністю душі Плотії, о, такою глибокою сутністю, що Плотії — хоч коріння вона була й іншого, хоч відбрунькувалась від іншого стовбура, хоч вийшла із іншого стада, — їй судилося все ж таки пристати до нього, пройшовши крізь усі дзеркала, крізь безліч дзеркал, щоб до нього прийти віддзеркаленням його суті й душі і в ній-таки знов віддзеркалитись; рівновага усього буття звершилась. І під покровом дзеркал — їх знов було безліч — він заснув, сам собі віддзеркалення. Але й уві сні пізнавав він і далі, він відчував, що злиття не вщухає, воно й далі триває, відчував, як дзеркальним потоком уливалася Плотія в його власне єство, в кожнісіньку часточку цього єства, у відчутне і невідчутне, — цільність, що вливається в цільність життя його, в кам’янистість його кістяка, в кореневищну пов’язаність з ґрунтом, у рослинне походження, у деревну волокнистість тканини його, у тваринність його плоті і шкіри; він відчував, як вона, Плотія, ставала частиною його самого, душі його, всередині прозрілої, відчував у собі її погляд, що, як і його погляд у ній, споглядав усе суще зсередини. Вервечкою предків, а також вервечкою внуків був його сон; низка істот, що їхні життя він прожив у віках, і низка тих, чиє сім’я носив у собі, переплелися, поєднались у короткому сні його єства, ввійшли глибоко в нього, ввійшли разом із Плотією, яка позбулася вже навіть ім’я; позбавлений простору віддзеркалений образ усього того, що поставало й ставало, народжений у самім сні, знов, віддзеркалившись, розгорнувся, однак, у просторі — тієї хвилини, як настало пробудження. Розгорнувся той образ ясного вже дня, коли він прокинувся; довкола у віддзеркалених сонячних відблисках товпились образи всіх істот, і над собою побачив він зірку, хоч рівновазі тепер наставати було уже легше й простіше, бо не було уже Плотії. Плотія зникла, але втратою зовсім не стала, вона просто зосталася в тому, другому просторі спогадів, навіки забута, повік незабутня; ніщо не змінилося, бо ніщо не утратилось, ніщо не могло утратитись, і Плотія, хоч його й не змінила, стала його невідривною часткою, — не лишившись, лишилася. А музика сфер безгучно лунала й лунала. Тільки усмішку саду, мандрувати яким він мав уже сам, ніби щось погасило, усмішка зникла, бо усміхається спокій, лиш він, більш нічого. А його спонукало блукати щось інше — чи то неспокій, чи то його пошуки. А може, причиною цієї тривоги стали тварини? Чи не від них ця тривога передалась і йому? Усе більше і більше тварин приставало до нього, щоб його супроводити, вони йшли зусібіч і нечутно ступали услід йому своїми ногами, копитами, лапами й лапками, — нечутне трюхикання й тюпання, і все ж таки рівна хода, нога в ногу, а правильніше сказати, якийсь одностайний, немовби в повітрі завислий, насторожений, примарно-тривожний марш, що захопив і його самого, спонукаючи пристосувати свій крок до