Герман Брох - Смерть Верґілія

супроти безстатевоцнот-ливої ясности було це бажання, ця туга полинути до невимовно ясних і далеких сфер. Та було у цій тузі, було в цьому заклику воднораз уже й звершення.

Бо прозора смеркова опона, поміж землею і небом напнута і непроникна для всього земного, не дає пісні земного бажання проникнути до безкінечних сфер, і від її непроникности пісня назад відбивається, на луну обертаючись, на відлуння душі, на невиразний зовнішній відголос безмовного внутрішнього образу і на ще невиразніший відголос жаданої музики сфер; глуха ця стіна з відголосків розтає і зникає, коли неземне диво вершиться, коли одне в одне переходять зовнішнє й внутрішнє і поєднують душу і всесвіт, і тоді не потрібна ніяка вже пісня земна — ні пісня бажання і туги, ні пісня кохання, а може, і пісня тієї закличної усмішки, — тому що бажання здійснилось і музика сфер лунає тепер водночас і всередині, і зовні; так ось і сутність найзаповітніша Плотії тут стала властивістю всесвіту, тим всезагальним законом, який випадковість усього земного скасовує, постання земне його також скасовує і, попри це, звільняє й від випадковости влади, і від ганьби випадковости, відкриваючи світові те, що від випадковости вільне, що від ганьби також вільне, відкриваючи гідність сувору забутої первозданної цноти. Ступали вони, вони линули крізь цнотливість гранично-останньої одночасности, крізь цнотливість гранично-останньої сутности, що становить незмінну і вічну одночасність у всіх перевтіленнях образів і форм, істину в усіх перевтіленнях суті, невдалих і хибних, вони простували крізь царство цнотливости, яка ще нічого не міряє, іще не навчилася міряти власною міркою, ця чарівно-згублива цнотливість, чарівна й згублива у власній незмірності, чарівна й згублива у супокої своєї одночасности. Отака була тиша того нового ранку, ясна й безгомінна, чарівна й згублива, як сама істина, як незмірне відлуння зорянистого лику, лику людського, тваринного лику й рослинного лику. Незмірність. Сюди, до оцього неомірно-незмірного саду, до його чарівливої згубности, до згубливого чару його і ступили вони, помилувані і обдаровані голизною цнотливою, звільнені від голизни провини; нескінченно тягнувся затінений ліс, і квіти у ньому здіймалися вище дерев, а поміж квітами, не переростаючи їх, стояли якісь кущі-карлики, і хоч би що тут було — дуб, а чи бук, мак, цинамон чи нарцис, лілія, а чи левконія, трава, а чи кущ, — будь-що могло розростися і вигнатись високо-високо, і в спокійній оцій одночасності неомірне долучалося до неомірного, стриміли високі, як вежі, билинки, цупкі і обвиті плющем, а поряд густим чагарем буяв мох, омитий джерелами; і кожна рослина у цьому ясному тінистому спокою — суща сутність і суща, однак, одна в одній. Бо в спокійній цій зелені, що обдавала блукальців дзюркотливою свіжістю каменів, ховалась пітьма кореневих глибин, пітьма кореневих безодень, яка посилала рослинки нагору і всі волокнинки, усі до останньої, поїла вологою; відблиск останнього лику, в якому іще раз відбилися лики — зорянистий, людський, тваринний, рослинний, відбилися ще раз і вже по-земному, відбилися у найостаннішій єдності земного буття свого; відблиск бездонного лику землі і його супокою під материнським крилом. І тоді їхній шлях, їхнє блукання й ширяння обернулись на спокій, то линув сам спокій, і ним переймалась надія, сповнена лаврових пахощів у відкритім для супокійної усмішки всесвіті. Довкола так само спочивали тварини, спочивали усі по-земному і по-рослинному, і спокій був їхній незмірний, і вигляд був їхній незмірний, неомірні були їхні обриси — у малих і великих, всі просякнуті тьмою, нерідко поснулі. А котрі не спали, ті проводжали очима блукальців; вражено зирив очицями бик, що безстрашно улігся під боком у лева, і лев’яче око, царствено-сонне, дивилося сторожко, хоч і не грізно; з-під букових крон витріщались жовтаві, як у дракона, очища якихось земноводних істот із довгими шиями, з-поміж латаття й акантів виглядало щось схоже на жаб у вовчій подобі, на біло-розквітлім кущі вовчих ягід гойдалась, дивуючись, якась гостроока, орлиноголова миршава пташка й повертала незграбно своє тіло комахи, закуте у панцир, на довжелезних трубчастих ніжках, щоб своїми очима некліпними поглянути вслід блукальцям: а декотрі з тих диковинних істот навіть рушили за ними назирці. Лише змія, переливаючись своїми широкими зеленкуватими звивами, шаснула геть і поповзла у золотосяйну зелень трав та листя. На дикім терновім кущі висіли червонуваті ґрона, із зашкарублої дубової кори росянистими краплями сочився, немов живиця, мед; з гілок, куди лишень око погляне, звисали сіро-зелені плоди айви і каштанів, восково-жовті сливи й золотобокі яблука, але не потрібно було навіть торкатись плодів, щоб наїстися, не потрібно було й до води нахилятись, щоб напитися, голод і спрагу втамовував невидимий повів, мов усмішка, яку їм послала цнотливість, від сорому звільнена, цнотливість, яку їм послала доброзичлива усмішка саду, послала з його неомірно незмірних глибин, послала без мови, без імени й лику, — безлика усмішка, що спочиває в самій собі. Над річками склепінням здіймалися пахощі квітів, воно напиналось від гаю до гаю, і сонячні зливи напували його; і хоч би де опинялись ці двоє блукальців — чи то біля річки, чи на половіючій ниві, чи на місточку невидимім, — хоч би куди завертали ці двоє, над ними погідно сіяла уранішня зірка, вістовниця сонця, яке посилає благословення зі сходу, добросердечна дарувальниця світла, та, що, сама не сіяючи, звіщає про світло безмежне, перламутрово-ніжний попал семибарв’я, вже останнє відлуння його під уселенським склепінням. По-весняному незмірно й по-весняному сумирно громадились гори, цей усміх суворости, і в голо-усміхненім спокої бескидів тяглися до неба уже майже лисі, без зелені, до білого вицвілі стіни ущелин — скам’янілий кістяк творіння; а високо в горах, над кам’яною пустелею, під ясною блакиттю, всією в опалових зорях, зеленіли луги, ярким відливаючи золотом, і кружляли там сокіл, шуліка й орел; спокійно вони пропливали, не шугаючи вниз на ягнят, що там паслися, і на плямисту козулю, що спокійно листочки щипала на тому узліссі, де косогір, чорними тінями вкритий, переходить в долину; і тут, де дзюркочуть струмки на духмяних лугах, поховавшись у трепетній зелені очеретів при березі, тут, де плеса дзеркальні ставків у полоні тримають небесне світило, тут, у заводях тихих, прозоростих, спочивали, нерухомо застигнувши, зграйки вирлооких рибин, і їхні тіні тремтіли аж на глибокому дні оцієї прозорости, але чаплі, що пролітали у високості, теж униз не шугали. Було сонце, і була тінь, та не лише сонце, не лише тінь, бо повите серпанком опаловим сяйне склепіння вгорі було чимось більшим, аніж просто небо, і чимось більшим, аніж просто земля, була то усіяна