Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

руці і пробило бік, але життєво важливі органи не зачепило. Рани обробили, на руку наклали гіпс. Невдовзі до мене прийшов генерал Сіверс. Сам. Наказав усім вийти. Присів на стілець поруч. Був насуплений.

— Ми втратили практично три полки, — сказав він нарешті.

— І вам ще дуже пощастило.

— Що? — обурився генерал.

Я розповів йому про весь німецький план і про те, як вдалося йому завадити.

— Якби не те болото, десятки тисяч трупаків зараз би трощили вашу армію і сусідні. До ранку вони пройшли кілометрів на п’ятдесят у глиб позицій і потім би продовжили наступ, бо їм не потрібен відпочинок.

— Але як це може бути? — ошелешено спитав генерал. — Мертвий не може ожити!

— А вони й не оживали. Вони були і залишалися мертвими, просто під впливом газу вони могли рухатися. Ви ж допитали полоненого?

— Допитав! І не міг йому повірити! Але ж три полки загинуло!

— Полонений знає рецепт газу?

— Ні. Сказав, що рецепт був таємницею двох учених із лабораторії Альберта Косселя, це такий відомий німецький науковець. Вони розробили газ, провели успішні випробування, переконали командування провести цю операцію, яка ледь не знищила нас.

— Німці можуть кинути у наступ звичайні війська, — попередив я.

— Так, але ми зупинили їх. Зі звичайним супротивником ми воювати вміємо. Але якщо німці знову атакують трупами... — Сіверс важко зітхнув.

— Ну, для цього трупи потрібно ще зібрати. І сподіватимемося, що ті вчені згоріли разом зі своєю таємницею.

— Так, це було б добре. — Несподівано він подав мені руку. — Я вдячний вам, Іване Карповичу, за вашу позицію. Тут і в штабі знайшлися такі, хто казав, що вчених треба було брати в полон і потім використовувати мерців самим. Контррозвідка почала стверджувати, що ви спалили той будинок навмисно, щоб російська армія не отримала секрету газу. Але я наказав припинити ці розмови. Дуже сподіваюся, що нам вдалося поставити крапку в цій брудній справі. Війна і так не робиться у білих рукавичках, але хоча б мертвим треба давати спокій.

Я кивнув, генерал потиснув мою руку.

— Тепер ви, Іване Карповичу, вирушите в тил на лікування.

— Контррозвідка не проти? — спитав я.

— Мені начхати на контррозвідку. Я особисто телеграфував до Ставки про ваше поранення. І отримав дозвіл на тривале лікування для вас. Контррозвідці не залишається нічого, окрім того, щоб змиритися з фактом вашого від’їзду з передової. Поки відпочивайте, полковник Шемаханський посприяє тому, щоб ваша поїздка до Криму (а лікуватиметеся ви саме там) була комфортною. Але прошу вас, щоб ця історія з мерцями, чи трупаками, як ви їх називаєте, залишилася між нами. Не треба дарма лякати публіку.

— Звісно, тільки між нами, — кивнув я.

— Добре. І ще, я підписав документи щодо нагороди.

— Думаю, що штабс-капітан Івлєв, а також рядові Загорулько та Єрофєєв не менше від мене заслужили нагород.

— Вони теж у списку, — запевнив генерал. — Що ж, лікуйтеся, одужуйте. Я дуже поважав вас і раніше, але зараз бачу, що моя оцінка ваших талантів не відповідала і десятій частині того, що є насправді.

— Дякую, пане генерале.

Він пішов. Я ще кілька днів провів у шпиталі, поки лікарі не переконалися, що рана добре загоюється. Четвер теж одужував. До мене приходив штабс-капітан Івлєв із пляшкою одеського коньяку, яку він десь зміг роздобути. Щоправда, коньяк виявився дуже гидким.

— Не радив би вам його пити, — попередив я. — В Одесі зараз клепають якусь отруту.

— Чорт забирай, із цим сухим законом нормального коньяку не купиш, тільки якісь фальсифікати! — поскаржився штабс-капітан.

— У мене є дещо краще, — усміхнувся я. — Спиртова настоянка на травах. Лікарі роблять. Напій богів.

Ми добре випили. Штабс-капітан почав було згадувати про трупаків, але я зупинив його.

— Забудьте їх, викиньте з голови, наче сміття. Є такі речі, про які людині краще не пам’ятати. Ходячі мерці — саме така річ.

Ми ще випили, потім сходили до Четверга, який був у солдатській частині шпиталю, а мене поклали до офіцерської. Там іще більше набралися, і наступного дня я поїхав на станцію з важкою головою. Та поки доїхав до Криму, остаточно протверезів.

Ненадійний охоронець

 Криму мені було добре. Тут на повну силу вже буяла весна. Я оселився у невеликому санаторії під Ялтою, де мене радо зустріло місцеве керівництво, вражене, що до мене особисто приїздив військово-медичний інспектор Одеського округу, дійсний статський радник Іван Якович Відінський, із яким ми пили мадеру. Розтрощена кістка на руці зрослася добре, і коли гіпс зняли, я почав потроху займатися з гантелями, щоб відновити сили. Багато гуляв, увечері, при світлі гасової лампи, записував свої пригоди на фронті. Між тим звідти приходили невтішні звістки. Німці, зазнавши невдачі з наступом за допомогою трупаків, не відмовилися від своїх планів і згодом атакували вже звичайними силами. Під час Мазурської битви десята армія зазнала величезних втрат, а невдовзі її командувача Фадея Васильовича Сіверса відправили у відставку. Перший сибірський корпус втратив більше половини особового складу, загинув, казали, що героїчно, підполковник Ліпський. Штабс-капітана Івлєва двічі збивали, але він кожного разу дивом рятувався. Потім отримав поранення, лікувався теж у Криму, але швидко повернувся на фронт, бо казав, що досвідчених авіаторів на передовій дуже не вистачало. Тепер ми з Івлєвим листувалися, через нього дізнався, що Четвер із Андрієм живі, заслужили ще по георгіївському хресту.

Так ото і жив у Криму, вже почав купатися у морі, коли якось з’явився до мене капітан Корякін. Я саме був на прогулянці в горах, повертався зголоднілий, а коли побачив гостя, то апетит одразу втратив.

— Доброго дня, Іване Карповичу! — Капітан щиро усміхався.

— Доброго. — Я навіть не вдавав, що радий його бачити.

— Є в мене до вас одна справа. Хотів би її обговорити.

— Слухаю вас.

— Не тут, а десь, де нам би не заважали. — Він озирнувся навколо.

— В сенсі не підслуховували? Тоді ходімо на пляж, там на причалі побалакаємо, — запропонував я.

— Причал — дуже вже примітна штука.

— До мене в палату?

— У санаторії багато очей.

— Вух боїтеся, очей — теж, що це у вас за