Віктор Васильович Савченко - Діти Мардука

— Ти звернув увагу, що це — група молодих людей — найстаршому з них не більше сорока, — зауважив Костя, з яким ми стояли біля трапа.

— Авжеж. Це, так би мовити, — початкуючий бізнес. Їм потрібне велике поле діяльності — Афіни, Стамбул. А ті, що зійшли на Кіпрі, у містах Фамагуста і Пафос, уже взяли від життя все, що могли взяти, і тепер кайфуватимуть у розкошах до скону днів.

Я вже достатньо знав Лікаря, щоб завважити просвітління на його лиці, яке з’явилося по тому, як судно залишила група єгиптян. Я ж його оптимізму не поділяв, бо на борту залишилося ще півсотні темних. Де гарантія, що в якомусь із них не «квартирує» приходько?

Трохи заспокоївся тільки по тому, як у Стамбулі на берег зійшли останні єгиптяни, що залишилися.

Судно пройшло під мостом через Босфор і, опинившись у Чорному морі, взяло курс на північ.

Значну частину часу я перебував у кабінеті Лікаря, в компанії Кості й Рити. Одного разу Лікаря викликали до капітана, а медсестра зробила припущення:

— Мабуть, вимагатимуть звіту в частині медобслуговування про весь круїз. Ми вже на шляху до кінцевої стоянки — Одеси.

Костя з’явився за годину. Він сказав:

— Рито, давай усі медичні картки тих, хто звертався до нас по допомогу, журнал витрати ліків, ну, і все таке. Писатиму звіт.

Я поцікавився:

— Це тільки медслужба дає такі звіти?

— Усі дають: машинне відділення, комірники, кухарі; ну, всі… Ага, телефонували з Одеси, прохали повідомити, скільки місць звільниться. Ну, щоб турагентства не набрали зайвих мандрівників.

Щоб не заважати медикам, я пішов до себе в каюту. Тим часом мене не залишало відчуття, що я мушу щось зробити. Щось, пов’язане з Маріцою. Кілька разів телефонував Маріці, але щораз бачив на дисплеї повідомлення, що абонент перебуває поза зоною досяжності. Та раптом, коли ми вже були у відкритому морі, а я сидів у медпункті, моя мобілка озвалася. Почувся голос Маріци:

— Чи не на Місяці ти опинився, що я не можу до тебе додзвонитися?

— Вітаю, сонечко, — відказав я.

— Що там у вас коїться?

— Ти про що?

— А ти хіба телевізор не дивишся?

— Буває, вмикаю, — відказав я обережно.

— У вас — революція. У Києві, кажуть, понад мільйон людей вийшло на вулиці. Силовики перейшли на бік мітингуючих. Багатьох парламентаріїв заарештували і вивезли у невідомому напрямку.

— А-а… Ти про це… — тільки й устиг я злукавити, як звук раптом увірвався. На дисплеї знову виникло повідомлення про зону недосяжності.

Кілька спроб озватися до Маріци виявилися марними. Майнула думка скористатися смартфоном, який я багато днів не виймав із шухляди. Подумав, що поплічникам Свистопляса буде вже не до мене; тепер вони поспіхом ховають у воду кінці своїх злочинів. Та мої намагання і цього разу виявилися безуспішними.

У медпункті сидів один Лікар, і дивився на якийсь список.

— Поглянь-но, — сказав, — це ті, що в Александрії сіли. Їх двадцятеро зосталося. Цікаво, де вони зійдуть: у Варні, Констанці чи Одесі?

— В Одесі навряд чи, — відказав я.

— Чому?

— Ти ще не знаєш… У нас революція.

— З чого ти взяв?

— Щойно мені подзвонили. Ми ж не дивимося тут наші канали.

— Он як…

Костя поквапливо увімкнув телевізор. Сірий екран, що висів на стіні, враз наповнився життям. Лікар натискав на пульті управління кнопку за кнопкою, доки не почулася українська мова, а згодом на екрані виникло обличчя дикторки центрального телебачення. За звичай миле і доброзичливе, цього разу воно виказувало тривогу. Скоро студія змінилася Хрещатиком. Зйомку вели з гвинтокрила, бо було видно всі довколишні вулиці — Малу й Велику Житомирські, Прорізну, увесь спуск на Поділ, район Бессарабського ринку, аж до Університету; геть усе заповнене людьми.

— Ну, що ж, — зауважив Костя, — цього слід було очікувати. Зерно непокори з Африки вітром занесло в Україну, і воно зійшло. З усього судячи, буйно… — Раптом на лице його набігла тінь заклопотаності: — Але у тому є й негативний момент — для мене особисто. Ти, напевне, поспішиш додому? Ну, авжеж. Свистопляса немає. Маятник хилитнувся в інший бік. Чого тобі боятися?

— У нас була домовленість, що я завершую роботу над романом і видаю його тут, поки я — на судні. Якщо ж ти під впливом подій, що зараз вирують в Україні, не передумаєш, то все залишиться, як і планувалося.

— Ось і добре, — полегшено зітхнув Лікар.

Раптом у гомоні, що линув з екрану, почувся звук моєї синьої мобілки. Маріца продовжувала, ніби й не було паузи:

— Я чого ще дзвоню… У мене за два тижні починається відпустка, і я могла б до тебе приїхати.

— Твоя ідея мені до вподоби, — сказав я. — Але зустрітися саме у мене не вийде. За два тижні я буду в Одесі. Ну, так склалося… Там і побачимося.

На тому боці не відповідали. Я вже подумав, чи не відімкнувся знову зв’язок, та раптом почулося:

— Так а де ми там зупинимося?

— Знайдемо. Я дам тобі знати, коли вже буду на місці.

— Гаразд, чекаю. — Зв’язок увірвався.

— Коханка? — поцікавився Костя. По паузі сказав: — Це тебе два дні не буде на судні? А раптом якась личина з’явиться.

— Ну, попередиш капітана, щоб нікого до себе не підпускав. Та й ти ж тримай поряд Ксилантія. Раптом що, він мене розшукає.

— Можливо. А може статися так,