Віктор Васильович Савченко - Діти Мардука

Я ще не знав, чи правильно роблю, коли наливав собі повний келих бренді. Відтак доїв м’ясо і все, що залишалося на тарілці. І вже за чверть години відчув, що сили повертаються. А єгиптяни, посадивши засушеного на його стілець, продовжували веселощі. Я так зрозумів, що вони мали його за такого, хто перебрав. Серед пісень, які вони співали, була й наша, радянської доби.

— Ти переконаний, що він поміж єгиптян був один? — запитав Костя.

— Переконаний.

— А що він молов перед тим, як ти його вигнав з нашого світу? Ти уже встиг перекласти?

— Авжеж. Я одразу пішов у каюту і під’єднав диктофон до комп’ютера. Перекладач з халдейської видав таке: «Маг», «повернення немає», «Ерешкігаль», «твоя милість». Там є ще кілька слів, яких перекладач не подужав. Схоже, худорляга просить богиню краю без вороття прийняти його в своє царство мертвих.

РОЗДІЛ 17

Спиртне і їжа лише частково поповнили енергію, втрачену мною при зіткненні з приходьком. Я відчувався кволим не тільки фізично, а й творчо — по декілька разів перечитував якийсь із абзаців роману, щоб виправити стиль. Тим часом уже була вечірня пора. Озвалося корабельне радіо; воно повідомляло, що вранці судно заякориться в бухті порту Пафосу — найдревнішого міста острова Кіпр. Пропонувалося туристам записатися в туристичні групи. Серед них була й група, яка вирушить на місце, де колись стояв один із найвеличніших храмів — храм Афродіти — богині вроди та любові. Саме тут, за легендою, вона вийшла на берег. «Пафос — це дивне мальовниче місто: найчистіше море, тісні вулички, місця для лову риби — все це на тлі прекрасних мальовничих гір, покритих густою рослинністю й сосновими лісами», — линув по радіо монотонний жіночий голос, який мене заколисував.

Прокинувшись уранці, я не одразу збагнув, де перебуваю. Було незвично тихо, не чулося ні гудіння з машинної зали, ні легкого похитування. На палубі, куди я вийшов, стояли Костя, Ксилантій і Бакс і спостерігали, як від судна віддалялося невелике суденце, на якому помістилася вся компанія єгиптян, учасників учорашнього бенкету. На кормі стояла «пампушка» і слала комусь на палубі нашого судна повітряні поцілунки. Вона, як і на бенкеті, була одягнена в довгу спідницю з безліччю складок і нагадувала циганку.

— Ось і вся проблема, — сказав я Кості, кивнувши на судно-підвозку, що вже наближалося до причалу.

— Якби ж то, — відказав він. — Єгиптян залишилося ще понад сотню.

Лікар мав рацію. Я хоч і проціджував поглядом кожного під час їхньої посадки на судно в Александрії, а приходька таки прогледів. Де гарантія, що він був тільки один.

— Ти знаєш, що Пафос — це те місто, де народилася богиня вроди й любові Афродіта? — спитав Костя.

Я відказав, що чув про те по радіо.

— Тепер оті, які довели єгиптян до зубожіння й революції, щасливо житимуть у краї любові і краси, — промовив він з гіркою усмішкою.

А я подумав:

«Добре, якщо вони тільки мешкатимуть. Якщо ж ця згуртована команда увійде у громадсько-політичне життя острова, то на грецьку людність Кіпру чекають великі випробування. Як і на тих, хто живе в турецькій частині острова… Не може бути дружби з темним, може бути тільки рабство у темного». Раптом перед моїм внутрішнім зором виникла постать примари, яка привиділася мені на звітно-виборних письменницьких зборах: велика, близько трьох метрів зросту, з дебелим рогом, від якої тхнуло тліном і поширювався звук, схожий на перестук коліс товарняка. Тільки тепер поряд з примарою я «бачив» постать хирлявого єгиптянина, з якого вигнав приходька. У цього була шкіра, як і в монстра з рогом, чорно-жовта, кольору древньої цери, на якій колись, кілька тисяч років тому, частина людства уклала з Люцифером угоду — писану кров’ю.

Уже перед вечерею, коли туристи повернулися з екскурсій по Пафосу, судно поволі стало рухатися на північ. Я стояв на палубі і спостерігав, як на обрії дедалі зменшувався мальовничий острів.

І тут підійшов Макар.

— Райський куточок, — озвався він, показуючи на темну смужку на горизонті.

— Авжеж, — погодився я. — А чого оті, що зійшли, обрали наше судно, а не зробили ноги, скажімо, літаком або залізницею до якогось африканського сусіда?

— Дуже все швидко розгорталося. Повстанці перекрили аеропорти, морські порти й залізницю. Не врахували тільки круїзні маршрути. А втікачі заплатили не за проїзд від порту А до порту Б, а за весь тур. Про туристичні судна повстанці не подумали. У нас тут залишилося єгиптян ще близько сотні, частина їх зійде в Афінах, друга — в Стамбулі. Там у них спільний бізнес. Далі навряд чи хтось подасться, наприклад, до Варни, Констанци чи Одеси. А оті шістдесятеро, — Макар кивнув у бік острова, — напевне, висадилися тут, бо поблизу Пафоса знаходиться міжнародний аеропорт. Хвилинах у п’ятнадцяти їзди від міста. Я, коли готувався до втечі, все з’ясував. Тут є рейс і до Києва. Але без паспорта — зась.

Я завважив, що Макар був тепер не те, щоб розслабленим, але з нього спала настороженість, яка виникла, як реакція на багаторічне вороже оточення, у якому він жив. Вона ще давалася взнаки у перші години його перебування на судні. Тепер він стояв у полотняній парі, яку легко продував вітерець, і на його обличчі з рубленими рисами опришки, вгадувався супокій. У мене ж на душі було тривожно, адже на судні залишилося ще немало тих, котрі піднялися на борт в Александрії.

Днів сім тому, на початку туру, судно стояло в Піреї — основному порту Греції — увесь світловий день. Але цього разу, на зворотному шляху, зупинилося тільки за тим, щоб зсадити єгиптян і поповнити холодильник продуктами. У баркас-підвозку що наблизився до судна, спустилося сорок п’ять єгиптян, з яких тільки троє — дві жінки й чоловік — виявилися звичайними