Зеді Сміт - Білі зуби

станеться і він одразу зателефонує у Бі-бі-сі й попросить адресу цієї Вінтерботтом і спитає про ціну. Наразі зустрічалися тільки медалі часів Повстання і кишеньковий годинник, який належав Гейвлоку, але Самад не втрачав надії).

Він зиркнув униз у коридор, де крізь затемнене скло дверей промальовувалася тінь Джойс, і засмучено почухав собі яйця. Він був вдягнутий, як завжди, коли засідав дивитися телевізор: кричущий светр, розтягнений на животі так, ніби під ним кипів повний чайник, і круті боксерські шорти, з яких стирчала пара худющих ніг — спадок молодості. В телевізійному настрої діяльність залишала Самада. Ящик у кутку кімнати (про який він любив думати як про твір старовинного мистецтва, захований у дерево і поставлений на чотири ніжки, наче вікторіанський робот) засмоктував його і випивав усю його енергію.

— Ну, чому ти нічого не зробиш, містере Ікбол? Нажени її. Замість того, щоб стояти тут, розпустивши своє пузо, з неприкритим своїм криииихітним хазяйством.

Самад застогнав і запхав причину своїх проблем, два величезних волохатих м’ячики і заниканого вигляду кульгавого патичка назад у ширіньку шортів.

— Вона не піде, — промурмотів він. — А якщо й піде, то повернеться з підмогою.

— А нашо? Вона що — наробила ше не достатньо проблем? — сказала Алсана голосно, достатньо голосно, щоб почула Джойс. — У неї є своя сім’я, нє? Чо би їй не піти і не поскубати їх? У неї є хлопці — чотири штуки? Скільки їй ще треба? Скільки, мать твою за ногу?

Самад стенув плечима, пішов на кухню і витягнув із шухляди навушники, які можна тицьнути в телевізор і так відключитися від зовнішнього світу. Він, як і Маркус, вийшов із гри. Лишити їх, думав він. Лишити їх, хай собі воюють.

— О, дякую, — сказала Алсана в’їдливо вслід чоловіку, що пішов до свого телевізора, баняків і пістолетів. — Дякую, Самаде Мія, за твій такий цінний вклад. Це те, що роблять чоловіки. Вони перевернуть усе з ніг на голову, замутять кінець світу і лишать жінок вигрібати це все лайно. Дякую тобі, мій чоловіче!

Вона пришвидшила своє шитво, виробляючи шов, дошиваючи ліву штанину, поки Сфінкс зі щілинки для листів продовжував загадувати свої загадки, на які не було відповіді.

— Місіс Ікбол? Будь ласка. Що це вам дає?

Алсана заспівала голосніше.

— Мушу вам сказати, — наполягала Джойс, різко, як завжди, незважаючи на три дерев’яні панелі і подвійне скло, — я тут не заради своєї користі. Подобається вам, що я в це втручаюся чи не подобається, але я в це вже втрутилася, чуєте? Я вже встряла.

Втрутилася. Принаймні, хоч правильно сказала, подумала Алсана, коли зняла ногу з педалі й дала колесу вільно прокрутитися кілька разів перед тим, як воно зі скрипом зупиниться. Інколи, особливо в Англії, на зупинках автобуса і в мильних операх, що йдуть удень, люди кажуть одне одному: «Ми вляпалися по вуха». Так, наче це найкращий стан, який люди самі собі обирають і яким насолоджуються. Алсана ніколи так не думала. Якщо ти встряг, то це надовго, і тебе засмокче, як у трясовині. Вляпалися — це те, що сталося з місяцеликою Алсаною Бегам і красенем Самадом Мія за тиждень після того, як вони влетіли в їдальню в Делі й оголосили всім, що вони вирішили побратися. Встряти — це те, що сталося, коли Клара Бовден зустріла Арчі Джонса на сумнозвісних сходах. Оте встряти заковтнуло дівчину на ім’я Амброзія і юнака на ім’я Чарлі (так, Клара розповіла їй цю сумну історію) в ту мить, коли вони поцілувалися в коморі хатинки для гостей. Вляпатися — це ні добре, ні погано. Це просто наслідок життя, наслідок окупації та еміграції, імперій та експансій, життя з чужих кишень… ти встряєш, і спливе чимало часу, поки ти зможеш виборсатися. І ця жінка мала рацію: люди встряють не задля своєї користі. Ніщо в цьому столітті не чиниться для користі. Алсана не дала Сучасному Стану задурити собі голову. Вона дивилася ток-шоу, цілий день дивилася ток-шоу — Моя дружина переспала з моїм братом, Моя мати весь час втручається у життя мого хлопця — і ведучий, чи то був Засмаглий Юнак із Білозубою Посмішкою, чи Скромна Пара, завжди ставив одне й те саме дурнувате запитання: Але чому ви хочете?.. Не так! Алсана намагалася пояснити їм через скло екрана. Ти, тупоголовий. Вони не хочуть цього, вони не потребують цього — вони просто вляпалися, розумієш? Вони заходять і потрапляють у пастку автоматичних дверей, що крутяться. Встряли. Минають роки, і безладу стає так багато, що його вже не розбереш по полицях. Твій брат спить із троюрідним братом племінниці твоєї колишньої дружини. Вляпалися. Просто затертий, неуникний факт. Щось у голосі Джойс — втомленому і трохи скислому — підказало Алсані, що це слово для неї означало те саме. Величезні сіті, які ти плетеш, щоб упіймати себе самого.

— Окей, окей, жінко. П’ять хвилин. Мені треба закінчити три комбінезони — хай там хоч кінець світу.

Алсана відчинила двері, і Джойс увійшла в коридор; якусь мить вони змірювали одна одну поглядами, якими змірюють один одного боксери перед контрольним зважуванням. Вони були однозначно в одній ваговій категорії. Чого Джойс бракувало в грудях, компенсував її зад. Там, де Алсана була слабкою в делікатних рисах — тонкий милий носик, світлі брови, — вона надолужувала в міцних, складених на грудях руках — втіленні материнської могутності. Бо, врешті-решт, вона тут була матір’ю. Матір’ю хлопців, про яких тут мало йтися. Вона тримала козирну карту на випадок, якщо її змусять нею скористатися.

— Окі-докі, ну, — поманила Джойс Алсана, втискаючись у вузькі кухонні двері. — Чай чи хай буде кава?

— Чай, — твердо сказала Джойс. — Фруктовий, якщо можна.

— Фруктовий не можна. Навіть з бергамотом не можна. Я приїхала з країни чаїв у цю діру і тут навіть не можу дозволити собі чашки чаю. П. Ж. Тіпс можна, і нічого більше.