Софі Періно - Дочка Медічі

Якщо ви маєте на увазі мого чоловіка, це справді так. Він у моїх апартаментах відтоді, як король урятував його вчора.

— Король урятував його?

— Авжеж! Невже ви думали, що його величність дозволить убити чоловіка, пов’язаного з ним як узами крові, так і шлюбом із його сестрою?

Немає жодної потреби розкривати йому, наскільки невпевненою я була стосовно цього рішення.

— Я сподівався, що дозволить. Як і ваш брат Анжу, який, поза сумнівом, молився, аби Конде був серед мертвих.

Жахливе зізнання, але в ньому немає нічого дивного. Генріх ненавидить мого кузена не лише як єретика, а також як чоловіка, який посів місце, що було бажаним для нього самого. Я відчувала те ж саме до принцеси де Порсіан, і, правду кажучи, гадаю, я була б рада, якби мій кузен помер незадовго до нашого весілля. Хіба я переймалася б, хто вбив його і за яких обставин?

— Це все, що ви хотіли мені сказати?

Він знову озирається.

— Може, поговоримо в іншому місці?

Скільки разів я чула таке питання? Цього разу я приголомшена відкриттям, що внаслідок різанини усамітнитися в палаці ніколи не було так легко, як зараз. Безліч апартаментів порожні, і немає надії, що господарі повернуться. Найближчі апартаменти належать моєму чоловікові.

Коли ми заходимо, мене шокує відсутність безладу. Мабуть, охоронці, які прийшли арештувати короля Наваррського, побачили, що нікого немає, і вирішили не чіпати кімнату. Я не розпитувала мого кузена, як і де його затримали, адже здогадувалася, що такі спогади змусять його страждати сильніше.

Я стою навпроти Генріха в очікуванні, коли він розпочне.

— Маргарито, оскільки я кохаю вас і ви колись казали, що кохаєте мене, я хочу знати, чому ви так зневажливо розмовляли зі мною сьогодні вранці.

Він вимагає пояснень? Від мене?

— Пане, мене дивує, що ви не здатні зрозуміти причину. Хіба не ви вбили адмірала? Хіба не ви вранці жартували про мертвих протестантів, оголені трупи яких розкидані на вулицях?

— Я не розумію,— каже він. Я бачу, що він не бреше, по його очах і захисній позі.— Ви завжди знали, хто я. І ви завжди знали, що я присягався вбити Коліньї. Коли я вирушав на останню війну, ви плакали й просили мене вбити скільки завгодно єретиків, певно, скільки знадобилось би мені, аби повернутися цілим і неушкодженим. Ви бажали мені удачі, коли я мріяв помститися за смерть мого батька. Тепер удача усміхнулася мені — я виконав мій синовній обов’язок. Але ви чомусь думаєте, що мені має бути соромно.

Як пояснити йому? Я не вірю, що дуже змінилася відтоді — можливо, я не хочу вірити в це. Я схильна вважати, що навіть тоді для мене мало неабияке значення, як саме Генріх уб’є адмірала.

— Так, я знала про ваш намір убити Коліньї,— відповідаю я.— Але я думала, що це трапиться в бою або коли ви протистоятимете одне одному в двобої, як належить шляхетним дворянам. Я ніколи не уявила б, що ви можете витягти пораненого чоловіка з ліжка й викинути з вікна його власного готелю.

Він трохи кривиться від моєї розповіді, і така реакція зворушує мене більше за будь-які слова й погляди. Потім його очі суворішають.

— Так можна вбити пса,— каже він.— Коліньї був псом.

— Ні, він був єретиком. Але дворянином. А навіть якщо він не був би ним, ви — дворянин. Убити його у такий спосіб — негідно.

Я не знаю, що трапиться, якщо він, засоромившись, похнюпить голову й визнає свою провину. Якщо намагатиметься виправдати себе раптовим нападом божевілля. Багато хто збожеволів тієї ночі, блукаючи Лувром і паризькими вулицями. Я вирішую: якщо він покається, я обійму його й заспокою.

— Я не шкодую, що адмірал помер,— каже він.— А перейматися обставинами його смерті — безглуздо,— приглушивши голос, він виступає вперед, скорочуючи відстань між нами.— Маргарито, мені прикро щодо інших подій тієї довгої ночі.

— Невже? — прохолодним тоном питаю я, але моє серце схвильовано тріпоче.

— Не треба було вбивати дітей. Вони — невинні створіння, яких згодом можна було б переконати в хибності релігійних уподобань їхніх батьків і повернути в лоно Святої Церкви.

— Бог не може вимагати любові силою,— я думаю про страждання мого чоловіка, якого змушують зректися, його почуття провини й неприховану огиду до самого себе, викликану необхідністю формально стати католиком.

Генріх розгнівано піднімає руку.

— Здається, я теж не можу нічого вимагати від вас: ваше серце втрачене для мене, що б я не казав! Чого ви хочете від мене? Я маю проливати сльози, тому що ми звільнили королівство його величності від його найгірших ворогів і ворогів Бога?

Він відступає, і я вважаю нашу розмову закінченою. Проте обійшовши кімнату, він повертається і цього разу підходить ближче, значно ближче.

— Ви ображені на мене через мертвих протестантів? Може, справжня причина вашої образи — моє прохання шпигувати за королем Наваррським, і те, що я відштовхнув вас після вашої відмови? Не варто було дозволяти, аби наша сварка тривала так довго. Я провів чимало безсонних ночей, згадуючи, як спускався з вашого вікна, а особливо ту мить, коли, опинившись унизу, я хотів повернутися і стиснути вас в обіймах. Я шкодував тисячі разів, що не піддався своєму бажанню. Тепер я зізнаюсь: попри те, що моє тіло залишило вас саму в темряві, моя душа була з вами й ніколи вас не покидала.

Отже, моя самотність не була цілковитою — він поділяв мої почуття. Це приносить мені певну втіху й дещо більше. Наше взаєморозуміння потроху відновлюється. Іскра ледве жевріє, але вона є. Я боюсь говорити, побоюючись, що