Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

Торгівлі не було, зате було приємне спілкування.

Я трохи переймаюся, що, певно, не вийду заміж і вестиму скромний спосіб життя, як самотня бабця, тому що вибрала навчання, а не сім’ю. Тут, на моїй батьківщині, те й те поєднувати не прийнято. А заміж виходять дуже рано — потім важко влаштувати життя. Але будь-яке рішення ми приймаємо самі і самі відповідальні за нього.

26.05.

Приїжджала тьотя Лейла. Вона взяла пачку газет із моїми роботами, а також написані в зошиті вірші та оповідання і пообіцяла відвезти до Інгушетії. Лейла подарувала хліба й картоплі. Як я її люблю!

27.05.

У газеті «Известия» співробітниця Уміша, довідавшись, що в мене немає коштів на проїзд до інституту, довго рилась у своєму гаманці, а потім дала мені 30 р.! Я відмовлялась, але взяла.

Востаннє, коли їздила здавати контрольні роботи, знову тікала, не заплативши в автобусі. Водій мене впіймав як зайця і став дорікати. А я йому відповіла, що не гріх бідних підвезти безкоштовно, особливо в четвер, коли потрібно давати милостиню заради Аллаха. Він, вражений, замовк, та все одно незручно якось вийшло.

31.05.

На Північному базарі Ібрагім купив у мене книгу рецептів Авіценни. Ми говорили про астрологію. Він, як і я, Риби. Мрійник! Каже, закінчить навчання і працюватиме в уряді. Я ставлюся до нього як до брата. Ібрагім заявив, що, якби я не була така завзята в навчанні, він би офіційно посватався до мене. Його рідні не заперечують. Я їм сподобалась. А це головне — щоб наречену схвалили старші в родині.

Я розповіла Ібрагімові про життя Сократа, про останні години його життя і про Золоту квітку. Ібрагім вважає, що дружина має не бути грамотною:

— Розумна жінка в кавказькому будинку не потрібна. Слухатись не буде! Жінці доля — город і діти!

Цим усе сказано.

З понеділка в мене сесія.

Учора в Октябрському й Заводському районах були підірвані автобуси з мирними людьми. Дуже небезпечно — можна загинути щомиті.

Якщо в місті припиняються теракти, військовим не платять бойових. Війна — єдиний спосіб для багатьох із Росії підзаробити.

Джамалай, літній сусід, який возить нас на Північний базар, розповів, як перед його старенькою «Волгою», метрах у десяти, вибухнула легкова машина. Загинули водій і жінка з дитиною в салоні. На дорозі серед білого дня невідомі підклали фугас! Після цього військові похапали людей: була зачистка.

Однак, Щоденнику, маю і приємні новини: я йшла вулицею, і раптом до мене кинувся чоловік із фотоапаратом. Він сказав мені:

— Можна, заради Аллаха, я тебе сфотографую?

Я запитала:

— Навіщо це?!

Він мусив мене вмовляти. Виявилось, він місцевий фотограф і прикрашає свою студію в центрі міста. Він просто на вулиці зробив кілька фотографій. Сказав:

— Чудово вийшло!

Я була в жовтому костюмі й невеликій хустці — ішла до редакції журналу.

02.06.

Бачила в інституті Ібрагіма. Ми разом перебігали відкритий простір між корпусами — незрозуміло звідки лунали автоматні черги. Гриміла перестрілка.

У журналі «Вай» мене дістав співробітник на ім’я Інал. Інал загравав, намагаючись привернути до себе увагу. Це чеченець поважного віку. Одержав по лапах, почав злитись. Але Інал цікавиться містикою. Тому ми спілкуємось, навіть коли я заходжу до редакції зовсім в інший відділ.

Ще я подружилася з чеченським поетом У. Яричевим. Його вірші я любила з дитинства. Часто розповідала в школі, на позакласному читанні. Тепер, коли я прочитала йому свої рядки, він сказав, що захоплюється мною.

03.06.

Мама бачила Зарґан і хворого хлопчика Тіму. Вони переселилися до порожнього зруйнованого будинку. Пічку топлять дровами й купують каламутну воду у відрах.

Зарґан подала документи до уряду на надання допомоги їй і дитині, але їй усно пояснили, що допомогти не можуть і що таких самих нещасних багато. Зарґан підробляє на їжу тим, що розбирає з іншими людьми великі п’ятиповерхові будинки на цеглу. Скупники платять копійки.

Вона розповіла, що під Ґрозним знайшли величезне поховання трупів. Багато тіл без внутрішніх органів. Вирізані були навіть очі.

У нас часто бувають випадки, коли люди виходять із дому й зникають безвісти.

04.06.

Я забігала до журналу «Вай». Інал упрохав мене «подивитися на відстані». Експеримент із індійських практик. Я обіцяла.

Мама допомагає мені няньчити дівчинку Тамілу. Гуляє з нею, поки я зайнята на сесії.

06.06.

Сьогодні потрапила з однокурсницею в халепу. З інституту в центр вирішили їхати разом. Під’їхала маршрутка, а я дивлюсь: у неї номер 666! Кажу:

— Не поїдемо!

Однокурсниця стала заперечувати — мовляв, нічого страшного не трапиться, я завеликий містик. Але тривога посилилась, коли ми сіли на два порожніх місця всередині салону. Біля водія розмістилась бабуся з торбами. Колектив був переважно жіночим, тільки один хлопець-чеченець складав чоловічу компанію водієві. Людей у салоні відокремлювала залізна панель із віконцем від водія — для передачі грошей. Вікна були суцільними й не відчинялися, мов у клітці. Маршрутка їхала, не перевищуючи швидкості, аж раптом щось грюкнуло. Удар! «Аварія», — промайнуло у свідомості.

— Ну, що я казала?! — вирвалося в мене.

З «москвича», який у нас урізався, вискочили озброєні люди та на водія наставили автомат. Витягли водія з кабіни.

— Ти владу пропускати повинен! — кричали чеченці у військовій формі. — Давай тисячу рублів. Чуєш?!

У відповідь водій поділився з ними великою кількістю чеченського та російського мату й показав важку дулю.

— Я зараз тебе… — сказав чоловік із мужнім обличчям і зняв автомат із запобіжника.

Наш водій стояв спиною до лобового скла. Гримне черга — дістануть усі! Ми забились у машині. Бабуся з переднього сидіння вискочила з двома величезними торбами й побігла вулицею. Це все відбувалося біля мосту, де пост із російськими солдатами. Хтось із них підскочив і став кричати:

— З глузду з’їхали?! Ви ж чеченці! Нохчі! Ану перестаньте!

Солдати розвели учасників конфлікту. Слава Богу! Незважаючи на сьогоднішнє число «6» і номер маршрутки «666», усі залишилися живими.

Ми доїхали до центру, і тут з’ясувалося: висувні двері заблоковані. Ніхто не міг вийти з салону. Зневірившись, водій бив двері маленьким ломиком. Зібралися навколо роззяви. Багато хто нас жалів. Наш майбутній рятівник, молодий міліціонер, акуратно взявши ніж, піддів гуму на вікні маршрутки, пояснивши, що саме так вони з братом завжди відкривають чужі машини!

Скло він акуратно відсунув убік, і ми стали вилазити. Першим вискочив, відіпхнувши решту, єдиний хлопець, який був у нашій