Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

компанії. За ним вилізли з «полону» літні жінки. Я вийшла останньою.

Обов’язково напишу щодо цього фейлетон до газети!

09.06.

В інституті спілкуюся з дівчиною Ґабі: фарбована блондинка, худа й симпатична, старша за мене на сім років.

Ґабі — чеченка, не виходила заміж. Переживає через це страшно. Пішла в інститут, щоб не сидіти вдома. Ми дружимо. Є ще двійко гарних дівчат, усі старші за мене.

На жаль, багато студентів навчаються за хабарі й дачки та нічого собою не являють. Хабарі становлять основу навчального процесу. Це огидно. Але це ніяк не стосується мене.

На Північному базарі в суботу я влаштувала скандал незнайомому чеченцеві, який підійшов до нашого торговельного місця і став голосно кричати, що я — чистокровна росіянка і мені слід забиратися з «великої» Чечні до «поганої» Росії. Саме слово «росіянка» — це за тутешніми мірками найбільше тавро ганьби!

Я дуже розлютилась! Але після того, як я у відповідь обізвала його паскудною сволотою і додала кілька лайок чеченською, він злякався, вибачився й пояснив, що його налаштували наші колишні сусіди з вулиці Завєти Ільїча. Ті самі, що мародерствують і нападають на старих. Вони його попросили вчинити конфлікт і нас настрахати! Ми з мамою голосно відповіли, що не боїмось, а про розкрадання, які відбуваються на наших очах, будемо й далі розповідати.

Ще мені снилися жахливі сни. Мені снилися бої, зима та багато мирних людей. Військові стріляли в дітей і жінок. Я бачила, як убивали старого чеченця лише тому, що в нього з собою не виявилося паспорта. Ми ж зобов’язані носити з собою паспорти, як на території в’язниці. І це — реальність. Я так кричала, що зірвала голос. Але нічим не могла допомогти нещасним і теж була серед них. Прокинулася, вкрита холодним потом.

Поліна-Будур

11.06.

Нещодавно біля Будинку моди підірвалася закладена під автобусом вибухівка, і загинули студенти, які їхали до інституту й університету.

Таїса, наша квартирна хазяйка, нажахано кинула товар і бігала, шукала серед мерців мене, бо подумала, що я сіла саме в той автобус. Але я того дня забула книжку й повернулася додому. Сьогодні ж я вчасно залізла в автобус № 29, і туди ж раптом зайшов Аладдин. Він поголив бороду, але залишив чорне, кольору воронового крила, довге волосся, що неслухняно в’ється, як у стародавніх мандрівників. Було видно, що він щодня займається спортом: Аладдин став набагато впевненішим у собі.

Ми перебували метрах у двох одне від одного і зустрілися поглядами. У мене до нього було надто багато питань, тому я змовчала. І він змовчав. Ми дивилися мовчки одне на одного, доки я не встала й не вийшла на зупинці інституту.

Поліна-Будур

12.06.

Мене офіційно оформлюють у штат газети «Молодість»! Поза штатом я співпрацюю відразу з чотирма газетами та двома журналами. Мій оклад — 1600 р. на місяць.

13.06.

Рівно рік тому, саме в цей час, у мене почала облазити шкіра на долонях. Підіймається температура, шкіра горить вогнем, стискається, лопається. Алергія? Але звідкіля? Солодкого не їм, солоного, жирного вдома немає, від каші вівсяної, яку з труднощами переносить мій занапащений війною шлунок, навряд чи буде алергія. М’яса місяцями не бачу. Квітів у квартирі немає. Торік із руками діялося те саме: шкіра тріскалась і злізла, вийшли рани, як у фільмі жахів!

Я накупила ліків, бігала до лікарів — ніхто не знав, що це й звідки. Урятувала мене незнайома стара чеченка. Я йшла ринком і ховала руки в ранах. Вона це побачила і сказала:

— Купи дігтярне мило та ромашку.

Так я врятувалась.

Залишилась одна версія: радіоактивний фон. Після стількох років застосування різної зброї, а нас обстрілювали навіть ракетами, екологія порушена. Від цього бувають дивні й страшні прояви на шкірі: рани, виразки.

Я кинулася до лікарів лікарні № 9, і з мене відразу зажадали гроші за огляд.

Віддала 70 р., пояснивши, що більше немає. Просили 200 р. Лікарка подивилась і сказала:

— Я не знаю, що це. Ми всі заражені! Ми всі помремо!

Чи варто було віддавати за цей буденний вислів стільки булок хліба?! Знову купила дігтярного мила. Допоможи собі сам.

14.06.

Роблю ванночки з квітами ромашки. Дуже важко такими руками тягати воду у відрах на третій поверх. Вона останнім часом тухла, її доводиться цідити через марлю, щоб пити. Вода не проходить ніякого очищення — водовози набирають її у свердловинах. Був випадок, коли в одній зі свердловин знайшли труп.

Заходила на Центральному ринку в «Аптеку для вірян». Там дві чеченки-сестрички у великих хустках. Торгують. Обидві мають по п’ятнадцять років. Неймовірно кумедні дівчата! Запитала в них ліки галстену. Це гомеопатичний засіб, що допомагає від болів у печінці. Мені люди порадили пропити. Їм саму кашу, а болі в боці не минають. Сестрички чесно сказали:

— У нас є справжні ліки і підробка. Справжні коштують 200 р., а підробка 100 р.!

Мене сміх розібрав.

— Як, — кажу, — підробка?! Навіщо ви підробку продаєте?

— Підробка дешевша, — відповідають. — Бідняки куплять, помолятся Аллахові, вип’ють, вірячи в зцілення, — їм допоможе!

І усміхаються чарівно з хіджаба.

— Дайте флакончик справжніх ліків!

Купила, випила, і така в мене почалася блювота. От сиджу й думаю: може, вони переплутали флакончик?!

Поліна-Будур

15.06.

Несподівано до нас з’явилася Таїса і прямо під час моєї сесії попросила нас виїхати з квартири! Ми повинні знайти інше житло.

Удома у зв’язку з заробітками в газеті є 700 р. Хто пустить до себе? Безкоштовно — ніхто. Та й за плату навряд чи хтось ризикне. Адже нами потрібно опікуватись як людьми з російським прізвищем, і можна отримати від своїх за це. Люди навколо бояться ризикувати.

З Іналом я побачилась, коли ходила до редакції «Вай». Ми поговорили про бачення на відстані. Збіглося на 90 %. Він був здивований і не хотів мене відпускати, усе говорив і говорив. Я уявлення не маю, де він живе, але розповіла йому про меблі в його будинку, про дружину, сина, про телевізор і навіть про передачу, яку вони дивилися. Не збігся тільки колір одягу.

Інал був захоплений бесідою, але ненависть за національною ознакою проскакувала все одно, хоч як він намагався зовні бути толерантним. Мені це швидко набридло, і я пішла у своїх справах.

Снився сон. Хтось Невидимий сказав мені:

— Є вимір, паралельний вашому світу. Другий. Смерті немає. Тому померлі не розуміють, коли ви вважаєте їх мертвими. Вони продовжують