Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

себе таким, силою волі. Є багато способів стати християнином, але для Пітера працював тільки один: позбутися своєї здатності до цинізму, вимкнути її, як вимикають світло. Хоча ні, це було неправильне порівняння... він... він скоріше ввімкнув світло довіри. Після стількох років, упродовж яких Пітер ошукував і використовував усіх, хто йому траплявся, крав, брехав і чинив інше зло, він перетворив себе в невинного. Бог стер із нього все до чистого аркуша. Людина, яка через слово сипала матюччям, тепер не казала навіть «чорт». Інакше не можна було. Ти або запійний п’яниця, або не береш до рота ані краплини. Те ж саме і з цинізмом. Беа могла собі його дозволити — в міру. Пітер не міг.

І знову ці слова дружини: «Бога немає». Слова Беа. Будь ласка, Господи! Тільки не Беа!

Одного разу Беатріс також котила його у візку, в лікарні, коли вони вперше зустрілися. Достоту так, як зараз везла його Ґрейнджер. Він тоді зламав обидві ноги, коли вистрибнув із вікна товарного складу, і кілька днів пролежав із підвішеними ногами в палаті, якою опікувалася Беа. А потім одного дня, пообіді, вона звільнила його від пут, посадовила в лікарняний візок і повезла на рентген.

«А ти б не могла мене катнути на вулицю на дві хвилинки, щоб я покурив?» — спитав тоді він. «Тобі не треба нікотину, красунчику, — відказала вона, а голос її разом із приємним запахом линув десь позаду над Пітером. — Тобі треба змінити своє життя».

— Ну ось ми й приїхали, — промовила Ґрейнджер. — Ось і твій дім не вдома.

Вона підкотила його до дверей із табличкою, на якій було написано: П. ЛІ, ПАСТОР.

Коли Ґрейнджер допомагала Пітерові зіп’ястися на ноги, повз них проходив один із аміківських електриків, Спрінгер.

— Із поверненням, пасторе! Якщо вам треба буде ще ниток, ви знаєте, де мене шукати! — гукнув він і неквапливо пішов далі коридором.

Губи Ґрейнджер були близько до Пітерового вуха, і той почув її шепіт:

— Боже, як я ненавиджу це місце! І всіх, хто тут працює. «Тільки, будь ласка, не треба ненавидіти мене», — подумав Пітер, відчинив двері, і вони обоє ввійшли досередини.

Номер зустрів їх важким і трохи затхлим повітрям, адже два тижні кондиціонер ніхто не вмикав. Потривожені їхнім приходом порошинки знялися з місця й затанцювали в сонячному промінні. Двері зачинилися самі.

Ґрейнджер, яка підтримувала Пітера за спину однією рукою на випадок, якби він втратив рівновагу, обхопила його ще й другою. Збентежений, Пітер не відразу усвідомив, що вона його обіймає. І не тільки: вона обіймала його інакше, ніж тоді, раніше. У цих обіймах були пристрасть і жіноча потреба.

— Мені не байдуже, що з тобою станеться, — промовила вона, притулившись чолом до його плеча. — Не помирай.

Пітер незграбно погладив її по голові.

— Я й не збираюся.

— Ти помреш! Ти помреш, і я втрачу тебе! Ти поводитимешся чимраз дивніше й відстороненіше, а потім одного дня просто зникнеш.

Тепер жінка плакала.

— Я не зникну. Обіцяю.

— Ти брешеш, — тихо схлипнула вона, стискаючи його в обіймах ще міцніше. — Ти брешеш мені, сучий ти сину...

Ґрейнджер розімкнула обійми. На її білому одязі залишилися плями бруду з оазянського городу.

— Я більше не повезу тебе до цих потвор, — промовила жінка. — Нехай хтось інший возить.

— Шкода, — відказав Пітер. — Твоя воля.

Але Ґрейнджер уже вийшла.

Від Беа листів більше не було. Пітер раз по раз змушував хитросплетіння мудрованих технологій нишпорити в космосі, вишукуючи її думки, але все надаремне. Лише той самий крик відчаю далі палав на екрані, лише ті самі жахливі два слова підвисли в сірій порожнечі без жодних доповнень і пояснень. Не було ні його імені, ні її. Єдине оголене речення.

Пітер сів за «постріл» і помолився, благаючи Бога дати йому сили. Він знав: якщо не відповість уже, і якомога коротше, то може завалитися обличчям у клавіатуру й знепритомніти просто тут. Його неслухняні пальці вже приготувалися набирати слова з чотирнадцятого псалма: «Безумний говорить у серці своїм: Нема Бога!» Але тоді Бог увійшов у серце до Пітера й остеріг його, адже писати таке було б нерозважливо. Хай що трапилося з Беа, докори — це не те, що їй зараз потрібно.

Може, сталася ще якась природна катастрофа, якесь жахливе лихо в чужій країні, яке переповнило дружину безсилим співчуттям, і вона страждає від цього? Або лихо сталося ближче до їхнього дому, у Британії? Катаклізм, який позбавив тисячі людей домівок, майна, геть усього?

На порятунок знову прийшов псалом: «Не будеш боятися страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні, впаде тисяча збоку від тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!»[59]

Але що як... що як до Беа вже дійшло? Що як вона постраждала від землетрусу чи від повені? Що як просто цієї миті вона сидить серед руїн їхнього будинку, приголомшена й безпорадна? Але ні, ні, подумай логічно, дім мусить бути цілий, інакше Беа не змогла б написати листа. Аміківці встановили їм «постріл» у робочому кабінеті нагорі й під’єднали його до процесора завбільшки з картотечну шафу.

Повідомлення від дружини доводило, що вона в безпеці. Якщо не зважати на те, що людина, яка відпала від Бога, не може бути в цілковитій безпеці.

Дігідроморфін, хлоропрокаїн і виснаження дедалі сильніше й наполегливіше хилили його до сну, і Пітер запанікував. Він мусив написати, але не міг. Він повинен був щось сказати, порушити мовчанку, але одне неправильне слово — і він собі цього ніколи не пробачить.

Урешті-решт Пітер полишив намір цитувати Біблію чи будь-що радити. Він був її чоловіком, вона була його дружиною: зараз він міг бути певен лише в цьому.

Беа, я не знаю, що наштовхнуло тебе до цієї думки, але я кохаю тебе і хочу допомогти, якщо зможу. Будь ласка, розкажи мені, що сталося, і, прошу тебе, пробач, якщо я мав би сам про це вже знати. Я щойно з операційної. Кілька швів, нічого серйозного. Мене покусали, коли я був у поселенні. Я напишу потім детальніше. Зараз я вирублюся ненадовго, але, будь ласка, Беа, я хвилююся за тебе, я