Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Самотня поруч із тобою

— Теслею, — промовив голос, що линув десь над ним.

— Ем-м? — промимрив Пітер.

— Коли я був маленьким, усі гадали, що я стану теслею. У мене був хист до цього. А потім... усе це ошуканство, знаєте.

— Яке ошуканство?

— Цей образ, який створюють довкола медицини, образ чогось дуже мудрованого. Лікар-чарівник, хірург «золоті руки». Казна-що. Щоб полагодити людське тіло, не треба дуже багато майстерності. Знаєте, що нам потрібно вміти? Я вам скажу... Те саме, що роблять теслі, сантехніки, кравчині.

Підтверджуючи свої слова, доктор Адкінс устромив у шкіру Пітерові голку, щоб тонкою чорною ниткою накласти ще один стібок. Він уже майже закінчив.

Шов на вигляд вийшов дуже елегантний — схожий на ластівку в польоті. Пітер нічого не відчував. Його щедро накачали знеболювальним, до того ж укололи подвійну дозу місцевої анестезії, і це все вкупі з виснаженням зробило недужого зовсім нечутливим до болю.

— Як гадаєте, укус був отруйний? — запитав хворий.

Операційна, здавалося, наче злегка то розширювалася, то стискалася в ритмі його пульсу.

— У вашій крові немає нічого, що на це вказувало б, — відповів Адкінс, затягуючи останній вузол.

— А як щодо того... е-е... я забув його ім’я. Лікаря, замість якого ви тут... е-е... того, що помер...

— Еверетта?

— Так, Еверетта. Ви визначили, що його вбило?

— Ага, — Адкінс кинув голку на тацю з хірургічними нитками, яку миттю прибрала медсестра Флорес. — Смерть.

Пітер поклав свою прикрашену шитвом руку на білу лляну серветку, що вкривала йому груди. Тепер йому хотілося спати.

— Але що її спричинило?

Доктор Адкінс зібгав губи.

— Гострий серцево-судинний розлад. Нічого надзвичайного. Його дід, схоже, помер від того самого. Таке трапляється. Ти можеш харчуватися здоровою їжею, тримати себе у формі, вживати вітаміни... Але іноді ти просто помираєш. Коли настає твій час. — Лікар звів одну брову. — Ви, мабуть, назвали б це зустріччю з Богом.

Пітер зігнув-розігнув пальці, ще раз оцінив своє татуювання зі стібків.

— Я вже було подумав, що настав мій час.

Адкінс гмикнув.

— Ви ще поживете, помолитеся. А коли повернетеся і знову перестрінете тих маленьких паскуд, ось вам моя порада. — Він стиснув у руках буцімто ключку і щосили розмахнувся. — Навчіться гри в гольф.

Пітер був надто очманілий від ліків, щоб іти самотужки, тож хтось викотив його з операційної на візочку. Дві бліді руки з’явилися з-позад нього, вкрили йому ноги бавовняною ковдрою, підіткнули її під стегна і поклали йому на коліна прозорий пластиковий пакет із його сандаліями.

— Дякую вам, хай ким би ви не були! — сказав Пітер.

— На здоров’я, я впевнена, тобі воно знадобиться! — відказала Ґрейнджер.

— Ой, вибач! — промовив чоловік. — Я не бачив тебе в операційній.

Жінка котила його, прямо й рівномірно, залитим сонячним світлом коридором до великих двійчатих дверей.

— Я сиділа в чекальні. Не люблю дивитися на кров.

Пітер підвів руку, показуючи чисту білу пов’язку.

— Уже все зашили.

Він зрозумів, що на Ґрейнджер це не справило враження ще до того, як вона відповіла. Її руки, що стискали бильця візка, були напружені — напруженіші, ніж мали бути.

— Коли ти там, ти зовсім не дбаєш про себе, — сказала вона. — Заради бога! Та ти сама шкура й кістки. І так, я знаю, що згадала Боже ім’я намарне. Але ти тільки поглянь на себе!

Пітер подивився на свої зап’ястки, які завжди були кістляві, як йому здавалося. Ну гаразд, може, не настільки кістляві. У товстій перев’язці рука якимось чином видавалася ще змарнілішою. Чи дуже сердитою була Ґрейнджер? Чи лише трохи роздратованою? Чи вона таки неабияк розлютилася? Від медичного центру до його номера йти було кілька хвилин, а в руках когось, хто був злий на тебе, ці хвилини могли здатися вічністю. Пітера, причмеленого знеболювальними і шокованого повідомленням від Беа — яке знову й знову нудотною хвилею накочувалося на його свідомість, — раптом охопило відчуття, яке йому часто описували інші чоловіки, котрим він допомагав пастирськими настановами, глибоке безнадійне переконання: хай що б вони не робили, хай якими б добрими не були їхні наміри, вони були приречені завжди гірко розчаровувати жінок.

— Слухай-но, мені цього разу вдалося не підсмажити собі вуха, — сказав Пітер. — Ти мала б похвалити мене за це.

— Ось тільки не треба мене повчати.

Ґрейнджер проштовхнула його крізь двійчаті двері й різко звернула праворуч.

— Курцберґ був такий самий, — зауважила вона. — І Тартальйоне. Вони також наприкінці виглядали як скелети.

Пітер зітхнув.

— Наприкінці всі ми виглядаємо як скелети.

Ґрейнджер роздратовано форкнула. Вона ще не закінчила йому вичитувати.

— Що там негаразд у тому Місті Потвор? Це ти сам винен чи вони? Вони не годують тебе, так? Чи вони просто не їдять і квит?

— Вони дуже щедрі, — заперечив Пітер. — Вони ніколи... я ніколи не відчував голоду. Просто вони самі їдять небагато. Я думаю, більшість із того, що вони вирощують і... е-е... виробляють... більшість цього відкладається для аміківців.

— Он воно як! Чудово! Отже, ми їх визискуємо? — Ґрейнджер знову завернула його за ріг. — А я тобі ось що скажу: ми тут зі шкури пнемося, щоб зробити все правильно. Зі шкури пнемося. Надто багато залежить від цього, щоб обісратися тут, наче довбані імперіалісти.

Шкода, подумав Пітер, що ця розмова не відбулася значно раніше або що вони не відклали її на потім — будь-коли, тільки не зараз.

— Е-е... а що від цього залежить? — запитав він, силкуючись сидіти рівно у візку.

— Заради бога! Хіба ж це не очевидно? Невже ти таке дитя природи?

«Я просто працюю в ім’я Боже, а всі гострі запитання ставить моя дружина», — хотів сказати Пітер. Усе так і було. Саме Беа завжди потрібно було знати, «чому» і «навіщо», саме вона зазирала під спід того, що їй казали, і відмовлялася грати за правилами, за якими грали всі. Саме вона читала те, що було написано малесеньким шрифтом у контрактах, саме вона пояснювала Пітерові, чому на перший погляд прекрасна нагода може виявитися сповненою пасток, саме вона могла розпізнати шахрайство навіть у християнському вбранні. Ґрейнджер мала рацію: Пітер був дитям природи.

Хоча він таким не народився, це вже напевне. Він сам зробив