Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

class="z1" alt="" src="images/i_005.png"/> !

— Ти помре

, ти помре !

Ще кілька Обожнювачів приєдналося до лементу. Їхній плач, голосний і безладний, настільки неподібний до їхньої спокійної манери висловлюватися, ніколи нікого не перебиваючи, збентежив і занепокоїв Пітера.

— Отрута? — голосно і виразно запитав він, вказуючи на зграю шкідників. Якби тільки-но він знав, як по-оазянськи буде «отрута». — Погані ліки?

Але, замість відповісти, Обожнювачі Ісуса поспішно розбіглися. Лише Номер П’ять вагалася. Вона взагалі поводилася якось дивно під час усього збору врожаю: працювала ледь-ледь, переважно просто спостерігала, і тільки іноді однією рукою — лівою — робила щось легке. Зараз вона підійшла до Пітера, хитаючись, наче сп’яніла чи напівпритомна, поклала свої руки — одну в брудній рукавичці, другу в чистій — йому на стегна й міцно притиснулася обличчям до його паху. Вона не мала на меті нічого сексуального; Пітер сумнівався, що Номер П’ять взагалі знала, де в нього статеві органи чи як вони виглядають. «Це так вона прощається», — подумав він. Після цього Номер П’ять поквапилася за рештою.

Кілька хвилин Пітер стояв сам-один у полі білоквіту, поранені рука й нога пекли і свербіли, а у вухах стояло огидне скреготіння зубів, з яким сотні ненаситних пащек пожирали слизуватий м’якуш, який іще декілька хвилин тому був тим, що мало перетворитися б на хліб, баранину, тофу, равіолі,

ибулю, гриби, арахі ове ма ло, околад, уп, ардини, кори ю і ще на багато-багато всіляких харчів.

Коли Пітер дошкутильгав до церкви, то побачив припаркований біля неї пікап і аміківця на прізвище Конвей, що посьорбував із пляшки водичку по п’ятдесят доларів. Це був присадкуватий лисань у бездоганно чистій спецівці лимонного кольору та начищених до блиску чорних черевиках. Його вигляд дивовижно контрастував із виглядом Пітера, брудного й закривавленого.

— Із вами все гаразд? — запитав Конвей і відразу ж розсміявся над безглуздістю свого питання.

— Мене покусали, — відказав Пітер.

— Хто?

— Гм... Я не знаю, як їх зрештою назвали. Млявики? Куроверти? Чи як там?

Конвей провів рукою по волоссю, якого не мав. Він був інженер-електрик, а не лікар. Він показав рукою на щойно встановлену позаду церкви конструкцію, яка скидалася на пральну машину з крихітною Ейфелевою вежею нагорі.

— Це релейна станція для вашого «пострілу», — пояснив чоловік.

За нормальних умов Пітер зараз би мав розсипатися рясними висловами подяки й захоплення, і було помітно, що Конвею хотілося отримати свою заслужену похвалу.

— Мабуть, мені треба на базу, підлікувати оце, — промовив Пітер, піднімаючи свою закривавлену руку.

— Мабуть, треба, — погодився Конвей.

За ті кілька годин, протягом яких вони їхали до бази, кровотеча спинилася, однак шкіра довкола рани стала темно-синьою. Невже відмирає? Може, просто синець? Щелепи тварюки вгризлися йому в тіло, наче перфоратор. У Пітера було досить часу в дорозі, щоб оглянути рану на руці й зауважити, що кістки не видно, а отже, поранення, мабуть, можна вважати неглибоким. Він приклав відірваний шмат шкіри назад на місце, але, схоже, без швів таки не обійдеться.

— У нас новий лікар, — повідомив Конвей. — Нещодавно прибув.

— Справді? — перепитав Пітер.

Покалічена нога починала німіти.

— Хороший хлопчина. І знавець свого діла.

Про це можна було б і не згадувати: усі, кого відбирав АМІК, були хорошими хлопцями і майстрами своєї справи.

— Приємно це чути.

— То що, — запропонував Конвей, — ходімо до нього? Негайно. Але Пітер відмовився йти відразу до лазарету, наполігши на тому, що йому спершу треба заскочити до свого номера. Конвей не надто радо це сприйняв.

— Лікареві байдуже, як ви одягнуті, — наполягав він. — Вони вас продезінфікують своїми якимись там засобами.

— Я знаю, — сказав Пітер, — але мені треба перевірити, чи немає листів від дружини.

Конвей здивовано закліпав.

— А це не може зачекати? — запитав він.

— Ні, не може, — відказав Пітер.

— Гаразд, — промовив Конвей і злегка крутнув кермо.

На відміну від Пітера, якому всі бетонні будівлі здавалися однаковими, Конвей точно знав, куди їхати.

Щойно Пітер зайшов усередину аміківської бази, його почало лихоманити. Зуби цокотіли, коли Конвей вів його до номера.

— Ви ж не перекинетеся зараз, га?

— Ні, зі мною все гаразд.

У будівлі було наче в крижаній печері: вакуум із домішкою прохолодного, стерильного кисню без жодних інших природних складових, завдяки яким повітря стає повітрям. Пітеровим легеням було боляче дихати. Світло здавалося тьмяним і мертвотним, наче в якому бункері. Але ж Пітер завжди почувався так, коли повертався з поселення, хіба ні? Йому постійно потрібен був якийсь час, щоб акліматизуватися.

Коли вони нарешті дісталися до його кімнати, Конвей уже неабияк непокоївся.

— Я зачекаю тут, одразу за дверима, — промовив він. — Постарайтеся там якомога швидше. Мені бракувало ще тільки мертвого пастора на руках.

— Я постараюся, — відказав Пітер і зачинив двері, лишивши Конвея чекати зовні.

Судини в голові від лихоманки чи від якої іншої недуги понадималися, а зуби досі цокотіли так сильно, що Пітерові заболіли щоки і щелепи. Запаморочення і сонливість накочувалися хвилями, прагнучи повалити його з ніг.

Вмикаючи «постріл», Пітер замислився, а чи не втрачає він дорогоцінні секунди, які можуть коштувати йому життя. Але він у цьому сумнівався. Якщо укус отруйний, в аміківській лікарні навряд чи буде сироватка. Отрута зробить те, що має зробити, і це станеться однаково, хоч у палаті з купкою схилених над ним схвильованих облич, хоч у його кімнаті, де Пітер матиме спокій самотності. Можливо, йому залишилося жити лічені години. Може, він стане першим завданням для нового патологоанатома — труп, наповнений чужопланетною отрутою.

Якщо так, то Пітер хотів, доки не знепритомнів, прочитати ще бодай раз, що Беа кохає його і що з нею все гаразд. «Постріл» загорівся життям, і внизу екрана заблимав маленький зелений вогник, який сповіщав про те, що невидимі сіті закинуто, щоб виловити у Всесвіті слова його дружини.

Коли нарешті з’явилося повідомлення від неї, воно було коротке.

«Бога немає», — писала вона.