Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Трохи заздалегідь покинувши спільне чаювання, що знов перетворилося на оцінку дівчат, яким Рудий ставив вподобайки, Наст вийшов у внутрішній двір лікарні.

Травневе сонце трохи підсмажувало землю і людей, що скупчилися перед входом у головний корпус і метушливо крутилися коло декількох військових, які прибули з незначними пораненнями нижніх кінцівок. Проходячи повз натовп, деякі люди піднімали очі на Яковенка.

– Це він… – чув він за спиною тихий шепіт медичного персоналу.

– Він? – не вірячи своїм вухам, перепитала волонтерка, розвернувшись на 180, та поглядом випалила дірку в спині хлопця, що швидко крокував подалі від натовпу.

Внутрішній двір був трохи перебудований за час деокупації. Сотні чинуш з усіх областей України поз’їжджалися сюди, починаючи велике відбудування міста. Щоправда, допоки робили вони це лишень на території цього лікарняного містечка, в якому скупчилася ледь не половина людей, що перебували у місті. Прикладом такої розбудови була помаранчева гойдалка-­балансир, розрахована на дітей. Вона стояла перед закладом, де лікували малечу з вадами розвитку. Гойдалка була порожня. Наст сів посередині та подивився на величезний банер, що стояв у метрі від нього. Вусатий дядько у сірому костюмі, підібгавши губи, серйозно дивився на Наста. «Костевич Максим – безкорисливий діяч» – великими золотими літерами було написано на банері.

Все лікарняне містечко було всіяне подарунками від громадських діячів та чинуш, які намагалися такими жестами набити собі голоси задля майбутніх виборів, що повинні були колись статися у цьому регіоні. Через те, що зараз влада була в руках тимчасового керівника, ці діячі, як наприклад Максим Костевич, вирішили діяти заздалегідь, щоб потім казати: «А я! Ще з перших днів!».

Більше всього відзначався Константинов Костянтин. Певно, найбільша в світі людина, яку коли-небудь бачив Наст. Ця персона майже вдерлася у його палату, щоб попіклуватися про «хлопчика, що дивом залишився в живих», але в останній момент Яковенко зрозумів, що до чого та зробив вигляд немов йому стало зле, через що візит відмінили. Зіркою тодішнього інтерв’ю натомість став Рудий, який за новий ноутбук та яблуневий телефон дав майже годинну аудієнцію Константинову, чиї три підборіддя чхати хотіли на всі розповіді Настового друга. Свинячі оченята пильно зиркали на всі чотири камери, змінюючи тон похмурості свого обличчя за наказом дівчини в білій сорочці, що була його піар-менеджером. Як наслідок – за декілька днів стаття на відомому інформаційному ресурсі Донбасу «Гірнича Правда»: «Костянтин Константинов відвідав Даніїла Шираєва на прізвисько Рудий – першого заступника Анастаса Яковенка, тіньового лідера загону «Ghost»» і фото на перших шпальтах – сльозливі свинячі очі діяча, що склав ручки долонька до долоньки, притиснувши їх ребром до обличчя.

Тут у внутрішньому дворі, майже все, за виключенням таких малих гойдалок було зроблено за кошти Константинова. Його піар-менеджер була кмітливою дівчиною, бо вирішила не додавати фото гіпопотамоподібної людини скрізь на банерах, замість цього зробивши їхній дизайн справді красивим – фото Сєвєродонецька майбутнього, де величезні дома стояли скрізь, а між ними серед озеленених вулиць ходили щасливі люди, посміхаючись одне одному. «Таким я бачу наше майбутнє. А ви? – Костянтин Констанинов…» – не великими і не малими літерами було написано внизу кожного з банерів, так, що фраза не впадала в очі, і людина не повинна була роздивитися її у лупу, а просто така, що хотілось прочитати. Коротка і без зайвих слів. Запам’ятовувалася.

Оглянувши дорогу, якою Ліра мала прийти до нього з реабілітаційного корпусу, хлопець побачив, що його кохана досі не вийшла. Він встав і сам пішов до неї, минаючі каштанові дерева, між якими той самий Константинов спонсорував виготовлення кам’яних шахових дошок, що здіймалися на зручну висоту і були приємні для гри теплими днями, ховаючись у тіні каштанових гілок. Проходячи повз мертвоживучий дуб, коло якого Наст кинув свою понівечену автівку, хлопець помітив, що крона дерева стала домівкою для сороки та її пташенят. Ті смішно ціпали – «цьіп-ціьп», потребуючи в матері, що кружляла над гніздом, їжі. Малеча певно гадала, що їм бракує уваги, тому не припиняла ціпати та пікати на мати, але доросла пташка не могла дозволити собі слабкість. Спершу переконалася у відсутності ворогів і тільки тоді вона пікірувала донизу. Ця пташка пережила багато пригод, поганих пригод. Один за одним її гнізда знищувалися людьми, у полум’ї війни забираючи життя її пташенят та дерев, що стали прихистком для пташиної родини. Проте цей дуб тримався. Навіть помираючи, втративши своє коріння, дерево несло користь природі.

Попиту на гру в шахи, як виявилося, у людей, що перебували на території лікарні, було не багато, в усякому разі менше ніж на затишні лавочки біля дитячого майданчику, де батьки тихенько попивали напої, в той час як малеча вовтузилася на батуті. Лишень одна людина була тут. Наст помітив цього чоловіка, коли вп’яте прокрокував назад-­вперед доріжкою до корпусу Ліри і знов до свого. Сивий чоловік стояв трішки у глибині від дороги, за останнім кам’яним столом і грав в шахи сам із собою. Кожен хід він обмірковував, прикладаючи долоню до сивої бороди і потім повертаючи її до фігури. Не одразу Наст помітив і військову форму чоловіка, що ховався в тіні і так само не одразу він побачив, що в чоловіка відсутня нога – через що він стояв, спираючись пахвою на милицю, а з-під коліна стирчала не дуже якісна за виглядом залізна палка – протез.

– Бажаю здоров’я! – привітався по-військовому Наст і чоловік підняв на нього здивовані очі.

– Вже пізно… – пробурмотів він тихо і повернув свій погляд на шахи.

– Ви не проти зіграти партію? – ввічливо запитав Наст, приязно посміхаючись військовому. Він не почув його відповіді на привітання, і з тією самою щирою посмішкою наблизився до чоловіка.

Сивий чоловік підняв брови вгору і, не відповівши нічого, почав розкладати шахи по місцях, готуючи їх до нової партії.