Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Вони теж… того, – покрутив Наст пальцем біля скроні, так, щоб не бачили чоловіки, а бачив лишень лікар, але останній впевнено похитав головою:

– Ні! Ні-ні, вони абсолютно нормальні, щоправда не сприймають мову, яку чують – вона доноситься до них різноманіттям звуків, вони не можуть зв’язати їх у фрази, коли слухають когось. Проте, вони чують інтонації, багато того, що приховано від наших вух.

– А говорити? – запитально підняв брови хлопець.

– Говорити вони можуть… інколи складно, але… так – можуть.

– Чого ж вони тоді сміються? – зніяковів хлопець. – Як не розуміють, про що там говорять, – вказав він пальцем на телевізор.

Лікар знизав плечима і дістав з нагрудного карману блокнота, написав там щось і показав чоловікам. Ті відволіклися на хвилинку від перегляду кумедного, на їхній погляд інтерв’ю, і прочитали питання, яке написав їм лікар.

– Сміємося? – перепитав перший.

– Ги-ги-ги-ги, – почав другий, не стримуючи своїх емоцій.

– Так вони ж брешуть! – тицьнув він пальцем у телевізор, де міністри з розумними обличчями чітко докладали інформацію журналістам.

– Хі-хі-хі-хі-хі, – вже почалася майже істерика у другого і перший за ним почав реготати.

– Вони ж брешуть, навіть ми чуємо, ха-ха-ха-ха-ха!

Знітившись остаточно, Яковенко відійшов від дивних чоловіків та повернувся до Цвірка.

***

(25 травня)

– О, а ця, На! Насте! – гукав Рудий Яковенка, стукаючи долонею його по плечу.

На телефоні був відкритий сайт знайомств і якась білява красуня «в 700 метрах від вас» вподобала профіль Рудого, оцінивши його лайком. Гормони Дані зашкалювали, виповзали зі всіх щілин і він, неначе вжалений вуж, крутився між Савою та Настом, дошкуляючи кожного з друзів по черзі, щоб ті сказали своє експертне слово про кожну з красунь.

– Нормальна, – відволікся на секунду Яковенко від свого телефону, кинувши байдужий погляд на дівчину.

– Нар-ма-лна, – перекривляв Рудий Наста. – Це скарб! – гучно тицьнув він вказівним пальцем по сердечку у відповідь.

Яковенко не міг відвести погляду від своєї коханої. З блаженною, майже шаленою, посмішкою він в сотий раз передивлявся відео, де дівчина йде сходами, з новим протезом, що був скритий модними джинсами. Робила Ліра це без будь-якої підтримки реабілітологів. «Пташечка… розумничка», – шепотів він собі під ніс, перекручуючи раз по раз відео на самий початок. Дівчина, спираючись майже всією вагою тіла на поручні, йшла сходами вгору, ретельно дивлячись собі під ноги. Під кінець, зробивши останні два кроки, вона підняла обличчя до камери, і, крізь неймовірний біль та дискомфорт, посміхнулась своєю чарівною посмішкою.

– Саво, ну, а ти що скажеш? – не вгамовувався Рудий.

– А що з Ілоною, вже все? – розгублено підняв той очі від екрану телефону, з якого читав останні новини світу.

– Який ти друг, якщо навіть не знаєш про мій стан у стосунках?! – награно обурився Даня.

– Ой вибач, руде, – саркастично перепросив Сава. – За минулі два місяці були… е-е, давай порахуємо, – скривився він. – Даша, Маша… Альона, Наташа, – швидко загинав він пальці. – Іра і Саша… Ілона – кудряша, – зробив він рух руками, нібито проходить по волосах неначе по хвилях.

– Ти теж кудряша!

– То в якому ти там стані?! – пропустив повз вуха підкол Рудого про свою зачіску.

– В активному пошуку! – тицьнув він роздратовано лайк новій дівчині в додатку.

Минуло більше двох місяців відтоді як Наст прокинувся після випадку на кар’єрі. Майор Калиниченко став дуже близьким для хлопця, допомігши вирішити низку життєво важливих питань. Завдяки цьому, Ліра таки отримала свій новітній протез і тепер вже майже місяць як опановувала його.

Цвірк, на жаль, залишався в психіатричній лікарні. Покидаючи палату Дениса, кинувши в останнє погляд на друга, Наст помітив цікаві пігулки на столику поруч із ліжком. Їхня назва немов повернула хлопця в минуле, якого він майже не пам’ятав. «M1Zi22» – новітня розробка, яка ще сильніше пригнічує нав’язливі думки – пояснив тоді психіатр Насту, на що Яковенко просто з відразою хильнув головою. «Ще більше робить овочем», – сказав він собі і роздратовано пішов, залишивши Цвірка, чиї безтурботні порожні очі дивилися у вікно на пташок, що цокали по підвіконню, в той час як тоненька цівочка слини вже досягла підборіддя юнака.

Захара знайшли у підвалі. Діма справді зняв його з петлі й накрив тіло простирадлом. Хлопця поховали на Лисичанському цвинтарі, як він і прохав у Наста. На тому самому цвинтарі були поховані і Тімур, Антоніна Федорівна та Юрій Михайлович. Яковенко сам сплатив все. Віддав майже втричі більше, щоб місця всіх були поруч. Назавжди. «А його хто поховав тут?!» – обурився Сава, побачивши прізвище та ім’я Діми на непоказному хресті, що стримів із землі за декілька ділянок та півметрових парканів від Федорівни та інших. Наст тоді не видав себе. Лишень знизав плечима і перевів погляд у небо. Хлопцю неприємно було дивитись у цей вологий ґрунт, розуміти – десь там… на два метри

вглиб… Набагато приємніше було дивитись у небо – уявляти десь там… де кучеряві хмаринки пестяться під сонячними промінчиками… Десь там, високо вгорі, вище ніж птахи, вище за всіх, охоплюючи весь світ… Там вони. Десь там – відчувають свободу.

ДНК‑аналіз кісток, які були ексгумовані у хащах лисичанського лісу, досі не закінчився. А отже остання крихта надії досі жила в Яковенку, хоча, дивлячись правді в очі, це й не була надія, це було дивне відчуття. З одного боку Наст просто хотів пересвідчитися, припинити думати та мучитися з приводу батька – з іншого ж, немов боячись цього, він і не хотів, щоб результати взагалі приходили.

Сьогодні, 25 травня, був день міста Сєвєродонецьк. День підняття державного прапора України над містом, вперше за ці довгі роки. З цього приводу Ліра вирішила вперше вийти за кордони території лікарні і піти з друзями на це свято. Дівчина домовилася сходити з Настом по прапор, який він сподівався ще застати в їхній з батьком оселі. Після цього Рудий пообіцяв забрати пару і підвезти на свято. Завдяки своїм здібностям лестити всім, хлопець спромігся випросити у подарунок злегка проштрикану кулями волонтерську автівку.