Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Але я, можливо, не встигну всю, чекаю на дівчину… – примружився Яковенко, повернувшись у напрямку реабілітаційного корпусу у спробі вгледіти там Ліру.

«У‑у-­І‑у» – видала звук сирена швидкої – нова партія поранених воїнів з фронту прибула до лікарні.

– Е‑ех… коли ж це все закінчиться? – риторично запитав він військового, який повільно розставляв шахи по місцях, не підіймаючи своєї сивої голови.

– Я б відповів – Бог знає… – вперше заговорив він до Наста низьким прокуреним голосом. – Але я не певен, що і він в курсі.

– Анастас Яковенко, до речі, – простягнув Наст руку над дошкою і чоловік вдруге підвів на нього погляд.

– Десь я вже чув таке ім’я… – скривився він у спробі напружити мізки.

– А вас як звати, пане? – зробив спробу збити військового з думок Наст. Він не хотів балакати про себе.

– Вітя.

– Мій батько теж Віктор… був, – якось дивно додав Наст, немов на секунду подивившись крізь військового кудись у порожнечу.

– А що сталося?

– Росія.

– М‑м, – похитав головою Віктор, встановлюючи тепер Настові фігури.

Доки Віктор розставляв шахи, Наст замислився про щось своє. Насупився. Тривожні думки тяжили його останнім часом, тому він вирішив поділитися ними, розповісти про свої роздуми.

– Скажіть… чого ми не пішли далі? На Луганськ, Донецьк? Чому спинилися?

– Тц… – похитав невдоволено головою Віктор.

– Ні, ну а справді! Чому ми не пішли далі?! Щоб остаточно вже перемогти.

– Ну піди! – раптом розлютився військовий.

– Піду! – відповів так само злісно Наст.

– Піди! Хочеш, прямо зараз зателефоную, скажу, що знайшов замість себе добровольця?! – на підвищеному тоні запропонував він і Наст замовк. – Не може бути далі… не може бути переможців, Анастасе, якщо звичайні люди хочуть цього більше ніж… незвичайні, – пом’якшив у декілька разів тон чоловік, у кінці ледь не переходячи на шепіт. Остання фігура була виставлена, тому гра могла розпочатися.

– Тобто? – скривився в нерозумінні сказаного Наст, але Віктор не став пояснювати, лишень запросив жестом до дій:

– Білі ходять, першими, хлопче, ХОЧА, – підняв він вказівний палець угору. – Уявімо, я позиціоную себе білим, тому… – сказав він і не встиг Наст узяти фігуру у пальці, Вітя пересунув пішака вперед. Гра почалась.

Здивований Яковенко декілька ходів не міг оговтатись від такого початку, тому брови досі були питально підняті. Гру він почав обережно, не йдучи в розмін, в той час як Віктор стрімко пересував своїх пішаків уперед. Здавалося, він грає вперше – якоюсь розумною тактикою навіть і не пахло, тому, коли він дістався перших Настових редутів з пішаків, Яковенко нещадно вбив чорну фігурку, переставивши на її місце свою – білу. Вітя теж не був боязким – при першій можливості почав з’їдати Настових пішаків одного за одним. Чоловік хутко ворушив руками і в хлопця складалося враження, немов той кудись не встигає, немов грає на швидкість. Проте Наста так шпарко йому було не зламати. В голові Яковенко прокручував думку: «Невже він справді хотів мене ось так… за три хвилини? Навряд, виглядає як освічена людина». Під час нового ходу Наст вирішив подумати вже над використанням інших фігур, що стояли позаду і чекали своєї участі, але помітивши боковим зором щось неладне, він повернув погляд на бік половини супротивника. Здалося кількість пішаків збільшилася – так і є. Замість тих трьох чорних фігурок, що стояли коло дошки, лишилася одна.

– А що… – почав було Наст.

– Граємо! – випалив суворо Віктор, і хлопець, повністю збентежений подіями, що відбувалися, зробив ще один хід, знову вибивши пішака чорних.

Чорні відповіли тим самим, але за однією відмінністю. Забравши білу фігуру з дошки, військовий повернув у гру свою чорну, що була була вибита кількома ходами раніше. Це обурило Яковенка.

– Що за хрінь! Це що за правила?!

– Не все в житті за правилами… – пролунала знову якась дивна відповідь.

Вже бажаючи відвернутися, Наст побачив, як Віктор безтурботно походив двічі, двічі вибивши білих пішаків Наста.

– А-А, ну раз так! – вже розлютився не на жарт на цього безногого інваліда Яковенко і, взявши свої вибиті пішаки у долоню, повернув їх на дошку.

Білі пішаки почали бити чорних, а чорні – білих, раз по раз замінюючись на нові, що стояли з краю дошки. З кожною секундою ця нескінченна баталія ставала все більш жорстокою – білі та чорні змішалися в одну купу на дошці, деякі ж з пішаків впали і загубилися десь в рослинах під ногами у гравців. Неначе на швидкість, вони рухали руками, ледь встигаючи замінювати старі шахи на нові, все дивлячись, коли їхня кількість зменшиться, але вона ніяк не мінялася. Правила були забуті вже давно, і тепер пішаки навіть били не тільки навскіс, але й по прямій, хоча від цього мало що змінилося, лишень швидкість замінювання старих фігур на нові. Раптом розлючений Наст, що вже і забув, що прийшов пограти у шахи, побачив руку над дошкою. Важко дихаючи, неначе після спарингу або першого тайму в фіналі, він здійняв розгублений погляд на чоловіка в військовій формі, що м’яко посміхався йому. «Чортів інвалід… ще і скажений», – подумав собі Наст, вагаючись тягти руку у відповідь, немов з легким острахом за те, що може статися.

– Нам потрібно відпочити… обом… – продовжував тримати руку Віктор над дошкою, а посмішка ставала дедалі ширше. – Тим паче ти, схоже, второпав правила гри.

– Ви про що, – повільно простягнув руку йому Наст, не розуміючи нічогісінько з того, що верзе цей чоловік.

– Ну як про що… ти ж сам питав… – тихо бубонів той собі під вуса, дивлячись на дошку, а посмішка розтяглася вже майже до вух. – Сам пита-ав… – просопів він, неначе пісеньку, слова. – Жодного разу! – дивився він на дошку і дивувався чомусь, чого не розумів Наст.

– Я не знаю, що ви маєте на увазі, але знайте, що я прийшов до вас просто зіграти у шахи, а не задля того, щоб ви якось знущалися наді мною! – рознервувався не на жарт Яковенко.