Михайло Небрицький - Секрет, Михайло Небрицький

-Тут він занотовував все, що робив зі своїми жертвами. Все розписано по днях. Як викрадав, що потім робив.

-Щодо останнього – він ще й фільмував це на відео, – дівчина вказала на сумку з дисками.

Майор відклав щоденник і почав щось шукати в комп'ютері.

-Що нам тепер робити? – запитав Михайло.

-Тепер, шановні колеги, ви візьмете всі справи про зниклих дівчат за останні… – керівник знову дістав зі стопки найнижчий нотатник та відкрив першу сторінку. – За останні 20 років і зіставите їх із написаним тут. Можливо, нам вдасться впізнати хоча б декого з його жертв, включно з тими, хто зник безвісти.

-Ми будемо шукати тих, кого він викрав та ґвалтував? – перепитала Михайлова. – А що робити з вбивцею самого Вербицького?

-Так, дійсно. Зовсім забув про це. В такому разі вам доведеться працювати вдвічі напруженіше. Ви знайшли докази проти Остапенка?

-Поки що ні, – відвівши погляд, відповіла слідча.

-Тоді шукайте! Давайте, шановні, треба добре попрацювати.

Повернувшись до кабінету, Кіра знову сіла за стіл, почавши масажувати скроні. Схоже, ця справа її занадто виснажувала. Головні болі у дівчини спостерігались майже щодня.

-Що будемо робити, Кіро Валентинівно? – розгубленим тоном запитав Лісовий.

Після хвилини мовчання капітан нарешті оголосила свій план.

-Хто зараз основна ціль Остапенка?

-Альона, – насторожено відповів Михайло.

-Якщо Євген намагався прибрати її, тож, напевно, вирішить довести справу до кінця. Чи не так?

-Швидше за все, так, – погодився старший лейтенант.

-Тому нам потрібно встановити за нею спостереження й очікувати на появу вбивці.

-Ловити на живця? – обурився чоловік.

-А що ти пропонуєш? Доказів проти нього ми не маємо. Розмовляти з нами він не бажає. Я попрошу оперативників стежити за нею та повідомити, якщо підозрюваний раптом з’явиться на горизонті.

-Мені це не подобається, – завагався він.

-Ти можеш їм допомогти, якщо маєш таке бажання.

Обличчя Михайла скривилось так, ніби він щойно з'їв лимон.

-Заспокойся! Ти поки що потрібен мені тут. Будемо переглядати щоденники, зіставляти їх з датами зйомки відео, а також із заявами про зниклих безвісти дівчат. Якщо на відео можна роздивитись обличчя, то порівняємо їх з фотокартками в справах.

-І таким чином ми зможемо впізнати всіх або принаймні декого з його жертв. Гарна ідея, – зрадів Лісовий.

Михайлова поклала на стіл підлеглому всі диски, доручивши скопіювати інформацію з них на комп'ютер. Далі, впорядкувати відеоролики за датами, зазначеними на кожному файлі.

-Коли впораєшся, переглянь ось це, – Кіра поклала йому на стіл ще кілька записників.

-Що це?

-Я розділила всі його щоденники на дві частини. Я візьмусь за ті, що написані після 2010 року, а ти – тими, що перед.

Дійсно багато роботи звалилось на голову помічника слідчої, але він знав, що робить корисну справу. Тому кропітка праця обов'язково принесе свої плоди. Адже стільки батьків зараз сидять вдома, не знаючи, що сталось з їхніми доньками, й роками бажають отримати хоч якісь відповіді.

Тепер Кіра не могла сприймати Вербицького як жертву. Намагаючись відкинути упереджене ставлення, вона розуміла, що його вбивцю потрібно притягти до суду. Але зараз вона зосереджено займалась порівнянням записів зі щоденника з картотекою зниклих безвісти дівчат.

Тим часом Михайло, ознайомлюючись з рукописними текстами маніяка, постійно натрапляв на відверті, а подекуди навіть огидні продукти хворого розуму збоченця. Володимир описував, як він вистежував своїх жертв, що потім з ними робив, що відчував в цей момент. Вибудувавши психологічний портрет злочинця, старший лейтенант помітив певну градацію у формуванні особистості лиходія. Спочатку, на ранніх стадіях, він позиціонував себе, скоріше, жертвою. Жертвою несправедливості, обману, лицемірства, притаманного жіночій статі. Він зайняв конфронтаційну позицію щодо будь-яких відносин з жінками після, судячи з усього, чергового невдалого любовного досвіду. Проте з часом його особистість набувала все більше впевненості в собі. Чітко усвідомлюючи, чого саме він жадає отримати від жінок, Володимир будував плани, як цього досягти. Першу жертву він викрав коли йому був 21 рік. Нею була 18-річна студентка – дочка його сусідки. Він неодноразово бачив її в «сумнівних» компаніях, а також під впливом алкоголю, тому вирішив «покарати» її за неналежну поведінку. На його думку, дівчина все одно не мала честі, тому її неможливо було неї позбавити. Врешті-решт одного разу він підстеріг її та, затуливши рукою рот, затягнув до своєї квартири, поки батьків не було вдома, де зґвалтував і задушив. Труп він вивіз, судячи з записів, до якогось лісу машиною вітчима та під покривом нічної темряви закопав.

Після цього Володимир довго переймався, що його знайдуть. Але, оскільки він викрав її в під'їзді біля своєї квартири, то ані свідків, ані слідів цього злочину не було знайдено. Про хлопця з пристойної родини, де вітчим – останній чоловік його матері – успішний бізнесмен, чий бізнес зрештою Вербицький й перейняв, а мати – викладачка в університеті, ніхто й подумати не міг, що він здатний когось викрасти, а тим паче – вбити. І після цього він зрозумів, що не за всі злочини настає покарання. Відчуття безкарності підвищувало в крові обсяг адреналіну, та після однієї успішної спроби отримати від жіночого тіла бажане, йому хотілось ще.

Для наступного злочину він обладнав якийсь підвал, місце розташування якого не вказав. Нову жертву, якою виявилась 19-річна Аліна, Володимир зустрів у барі через пів року. Дівчина працювала там офіціанткою допізна й нерідко терпіла залицяння та вульгарні чоловічі погляди на собі. На думку маніяка, пристойна дівчина не працювала б у такому сумнівному закладі з не менш сумнівною публікою. А отже, вона прийшла сюди для того, щоб відчувати себе бажаною серед натовпу чоловіків напідпитку, які жадають її молодого тіла. Тому, якщо він заволодіє нею, вона має бути йому вдячною, бо досягла свого.