Михайло Небрицький - Секрет, Михайло Небрицький

Аліну, яка поверталась пізно з роботи, він позбавив свідомості за допомогою електрошокера. Затягнувши тіло до тієї самої машини вітчима, Вербицький відвіз її до вказаного вище підвалу, де цього разу відразу не вбивав. Він вирішив тримати її там кілька днів, приходячи до неї щоночі та ґвалтуючи. Проте після того, як одного разу він перестарався, дівчина не витримала й померла. Судячи з усього, виснаження організму далось взнаки.

Для наступного злочину він підготував подаровану вітчимом на день народження відеокамеру. Йому хотілось зафільмувати моменти свого задоволення. Можливо, для того, щоб переглядати знову й знову. Наступною жертвою була 22-річна Тетяна, ім’я якої Михайло знайшов в орієнтуванні на зниклу безвісти особу.

-Одна є, – вказав помічник на фрагмент відео, де було розпізнано обличчя жертви.

-Ось як? – Кіра похитала головою. – І що він з нею зробив?

-Тут написано, що тримав три тижні в підвалі, а після цього відпустив.

-Відпустив? – Михайлова здивовано подивилась на підлеглого.

-Так, відпустив. Він пише, що йому вдалось зламати її волю. Що в кінці вона стала покірною, і йому вже було з нею нецікаво. Можна впевнитись, що він не збрехав. На останніх відео за участі цієї дівчини вона вже майже не чинить опір.

-Ну що ж, – вона перечитувала погано розбірливий почерк. – Як ти кажеш, її звати?

-Тетяна Сурікова. Зникла безвісти, повертаючись з роботи 13 лютого 2003 року.

-Зачекай.

Кіра сіла за комп’ютер, водячи мишкою та щось клацаючи на клавіатурі. За хвилину вона відкинулась на стільці та багатозначно промовила:

-Зрозуміло.

-Що там?

-Фігурує ще в одній справі.

-В якій? – здивовано запитав Михайло.

-Справа про самогубство, – Михайлова повернула до помічника монітор. – Знайдена через місяць після викрадення повішаною в бабусиній квартирі.

Слова тут були зайвими. Те, що він робив з нею на відео, не витримала б жодна психіка. Водночас, жоден здоровий розум не вигадав би тих знущань, які Вербицький чинив над Тетяною.

-Тобто, не всіх своїх жертв він вбив, – зауважив Лісовий.

-Я тобі більше скажу, Михайле. Не всі жертви заявляють про зґвалтування.

Раптом Лісовий звернув увагу, що робочий день вже давно закінчився, тому запропонував наставниці вирушити додому.

-Ти йди, Михайле. Я ще попрацюю.

-Ну, ні. Так не піде. Якщо ви залишаєтесь – то й я залишусь.

-Ні, Лісовий, йди додому! У тебе там дружина. Ще, Боже збав, зрозуміє неправильно. Потім прийде, щоб видряпати мені очі, – ближче до вечора у Кіри прокинулось почуття гумору.

-Вона знає, де та з ким я працюю. А ось вам необхідно відпочити, Кіро Валентинівно. Мене не на жарт непокоять ваші головні болі.

-Дякую, Михайле, але зі своєю мігренню я якось впораюсь, – стверджувала слідча, продовжуючи сидіти за комп’ютером.

-Кіро Валентинівно, так не можна! Якщо не хочете турбуватись про себе – подбайте хоча б про Персика. Раптом він там голодний весь день сидить.

Перевівши погляд на помічника, Михайлова важко зітхнула й закрила всі вікна на моніторі.

-От, вмієш же ти, Лісовий, натиснути куди треба, – дівчина вимкнула комп’ютер та потягнулась до свого пальто.

-От і чудово, – із задоволеною усмішкою промовив він.

-Але завтра ми працюватимемо тут весь день! – поставила ультиматум слідча, щоб останнє слово все одно залишилось за нею.

-Як скажете, пані капітан.

Колеги залишили кабінет, попередньо виконавши вказівку, надруковану на стіні: «Виходячи, гасіть світло!».