Андрій Якович Чайковський - За сестрою, Андрій Якович Чайковський

Тодi Павлусь устав тихенько, надягнув на себе кожушину, взяв сумку з сухарями в брата, його двi пiстолi, мiшочок з кулями й рiжок з порохом, припняв свою шаблю i пiшов, несучи своє сiдло на головi помiж сплячих козакiв просто до того мiсця, де паслися конi. Знайшов свого коня i обережно виїхав помежи ватри вартових козакiв у степ. Вiд'їхавши на таку вiддаль, що його кулею не досягне, вiн потиснув коня i пiгнав скоком.

Тепер поглянув на зорi i завернув коня на пiвденний захiд. «Там i Крим лежить», думав собi хлопець. Бо покiйний дiдусь показував йому частенько зорi на небi, по яких i серед ночi не заблукаєш, i хлопець добре собi запам'ятав. Дiдусева наука стала йому в пригодi. «0сь це великий вiз, – повторяв собi Павлусь, – а ця зоря над нами показує пiвнiч. Ну, напроти неї мусить бути пiвдень». I туди вiн поїхав.

Коли Степан з Петром рано прокинулись, Павлуся не було. Їх аж заморозило. Вони вiдразу догадалися, що завзяте хлоп'я поїхало шукати сестри, а звiдти напевно не вернеться, пропаде.

Коли це сказали Недолi, вiн говорив:

– Як хлопець з цього вийде цiлий, то знайте, що з нього кошовий буде…

VI

Хлопець за цi два днi освоївся iз степом i з татарами, а тепер не лякався нiчого. В нього ж була шабля й два пiстолi, то не те, як вiн утiкав iз Спасiвки. Тепер вiн вже мiж козаками бував у походi i бачив, як татарва б'ється…

Їхав так пiдтюпцем аж до рана. Тепер натрапив на якусь рiчку i напоїв коня та дав йому трохи спочити. Сам ззів кусок сухаря й поїхав дальше, держачись усе пiвденного заходу.

Коло пiвдня вiн дуже знемiгся, спати йому хотiлося. Муха страшенно кусала, їдучи так, натрапив Павлусь на балку. В балцi в найвужчiм її заглибленнi росли кущi, а з-межи них випливала вода з джерела. Тут був гарний холодок, що аж манив до себе. Павлусь загадав тут спочити до тої пори, аж трохи перестане палити спека. Вiн розсiдлав коня i припняв його на мотузi до куща. Кiнь напився води i почав над потiчком пастися. Павлусь ззів жменю смаженої в салi кашi, напився з джерела води i поклався в холодку на сiдлi спати. Якийсь час чув, як кiнь хрупав траву, як бринiли комахи в травi, перекликались пiльнi коники, а далi й заснув твердо.

Прокинувся вiд того, що сонце вихилилося з-поза високого берега i заглянуло йому в вiчi. Вiн вiдразу нагадав, де вiн. Вiд здорового сну йому весело стало на душi. Вiн почував у душi певнiсть, що сестру знайде й визволить. Загадав зараз їхати далi, поки нiч настане.

Тепер краще було їхати. I кiнь вiдпочив, i вiн почувався здоровий i ситий. Вже над вечором доїхав до якоїсь рiки. Вода плила мiж двома досить стрiмкими берегами. Тут i ночувати буде, аби лише пригоже мiсце знайти. Та як лиш з'явився над берегом, обсiла його хмара комарiв, що аж в очi лiзли. Вiд комарiв найкраще обiгнатися ватрою. Вона й вовка вiдстрашить, але зате татарина може звабити. Треба б десь так у захистi, щоб не видко. Вiн узяв коня за поводи, пiшов понад берiг i пильно розглядався. Тут натрапив на два високi каменi, що стоячи один коло одного, лишали мiж собою невеличку прогалину. Недалечке тих каменiв була вiдстань вiд води до берега, де можна було коня попасти. Перед тою прогалиною, що мiж каменями, рiс високий кущ верболозу. Павлусь аж усмiхнувся, побачивши таке гарне мiсце. Зараз завiв коня пiд берiг i припняв до куща.

Далi побiг на берiг i почав збирати цiлими оберемками суху траву й бадилля. Все те скинув з гори в прогалину мiж каменями. Тепер викресав вогню, запалив вiхоть сухої трави й пiшов поза верболоз у прогалину. Без того не зважився йти. Вiн знав, що в таких мiсцях, гадя буває. Гадюка вдень не страшна. Егеж! Кiлька їх сам Павлусь винищив у степу таки цiпком. Та вночi – то вже не те. Вона вкусить так, що людина або скот пухне, i треба їхати до знахаря. Павлусь не раз це бачив, а тут знахаря немає.

I справдi, коли Павлусь засвiтив у прогалинi, зашипiла гадюка, втiкаючи помiж кущi.

– Вибачай, панi-матко, – говорив стиха Павлусь, – що не дав виспатися. Цим разом поступись гостевi. За це вранцi спасибi тобi скажу.

Павлусь розвiв невеличку ватру. Комарiв прогнав. Оглядаючи своє леговище, вiн побачив пiд берегом печеру i подався туди з вiхтем горючої трави. На землi розлазилися малi гаденята. З печери вилетiла сова i трохи не скинула хлопцевi шапки з голови. Випаливши печеру, вiн принiс сюди своє сiдло i лагодився спати.

Тепер вiн нагадав, що йому хочеться їсти. Вiн не хотiв ззідати усiх своїх припасiв. Забавляючи себе, вiн збирав потоптанi гаденята i кидав в огонь. Вони на жару вертiлися, пухли, а вiдтак трiскали, аж вогонь розприскувався. Але тою забавкою голоду не заспокоїв. Павлусевi нагадалося, чи не можна б їсти печену гадюку або… жабу. Таки жабу лiпше. В рiцi, мабуть, є жаби. Якби лише зловити, бо їсти страх хочеться. Можна б i птицю вбити з пiстоля, та тепер нiч. Нiчого не поможе, треба пекти жабу. Вiн узяв жмуток трави, запалив i пiшов до рiки. Кiлька наляканих жаб справдi скочило у воду.

Хлопець полiз у воду i став собi свiтити, забуваючи на всю небезпеку. Такого дива вiн ще не бачив. Вода була йому вище колiн. Була чиста. На сподi видко було пiсок. Вiд свiтла вiдбивало бiле тiло його нiг.

Аж дивиться, а бiля нього щось плеснуло по водi. Вiн стояв, не рухаючися. Трава горiла ясно. З неї вiдпадали горiючi iскри на воду i тут гасли, шиплячи. Павлусь побачив, як надплила риба. Вона дивилась на Павлусевi бiлi ноги i, повертаючи хвостом та порушуючи зябрами, почала наближатися до ноги. По дорозi проковтнула вуглик, та зараз i викинула його з рота. Павлусь стояв непорушне. Трава догоряла. Тодi Павлусь запустив блискавкою руку в воду, зловив рибу за голову i вп'ялив пальцi в її зябри. Догоряючу траву пустив на воду, його огорнула пiтьма. Лише бачив бiлу рибу у своїй руцi, що пручалась на всi боки.

– Це мабуть краще, як жаба, – подумав Павлусь. – Слава тобi, Господи!

Вилiз на берiг i пiшов у свою печеру, де вже