Андрій Якович Чайковський - За сестрою, Андрій Якович Чайковський

вогонь став пригасати. Докинув бадилля, полум'я спалахнуло, а Павлусь почав справляти рибу. Вiн її зарiзав ножем, випотрошив i поклав на грань. Вiдтак обертав її на всi боки, поки не спеклася.

Павлусь не тямив, чи йому щось так смакувало, як оця риба. Тепер помолився, вкрився кожухом i заснув безжурно.

Вiн прокинувся вранцi вiд того, що хтось сильно штовхнув його в бiк.

Розплющив очi й побачив над собою високого чоловiка з люлькою в зубах.

Чоловiк був одягнений в подерту, замазану одежу i в татарську шапку. На ногах у нього були постоли, пов'язанi мотузками. Лице чорне, пожовкле та розкуйовджена чорна борода. Не було на ньому нiчого, що нагадувало б козака. Вся зброя в нього – довгий нiж за поясом.

– Вставай, козаче, пора в дорогу! – гукнув i плюнув крiзь зуби…

Павлусь присiв на лежанцi й таки налякався. Таж: це напевно харциз, розбишака, про яких стiльки вiд дiдуся наслухався.

Одного разу у Спасiвцi зловили парубки такого самiського при конях. Вiн його бачив…

– А хто ви, дядьку, будете? – питає Павлусь i чує, як у ньому серце затривожилось.

– Не будь надто цiкавий, а то в пекло попадеш! Роби, що велять, збирайся.

– Куди ж ви мене?

– Побачиш, вiзьму тебе з собою.

Павлусь вхопив миттю пiстоль i натягнув курок…

Та заки вспiв стрiлити, харциз копнув його ногою по руцi, i пiстоль випав геть з руки.

– А диви, жаба! До пiстоля береться!

Харциз одною рукою придержав Павлуся, а другою зв'язав йому мотузом руки.

– Дядечку, пустiть мене! – просився Павлусь, аж плакав. – Я так iз страху, ви мене страх налякали… я далебi нiчого… я за сестрою шукаю… її татари в ясир взяли. Пустiть, дядечку, пустiть; Бога за вас молитиму, а то я припiзнюся.

– Ну, заспокiйся! Я тобi дорогу до татарiв покажу, та вибач, що тебе трохи спутав, ти кусати любиш…

Розбишака осiдлав коня. Вiн зараз змiркував, що в сiдлi є грошi, бо усмiхнувся. Пiстолi заткнув собi за пояс, а шаблю шпурнув геть, бо йому такої малої не треба.

Павлусь мало не розплакався за своєю шаблею.

Харциз скочив на коня i посадив Павлуся наперед себе.

– Ну, тепер поїдемо до татар!..

– Дядечку, менi болять руки; розв'яжiть, бо зiмлiю.

– Добре, я тебе розв'яжу, та гляди, якби тобi забаглось втiкати або теє, то не прогнiвися, а головку тобi скручу, як горобцевi.

Павлусь поглянув на харциза, та аж задеревiв. У нього свiтили очi, мов у вовкулаки.

– Куди ж ви мене везете?

– Тобi кажуть, до татар. Однака наша дорога. Ти за сестрою шукаєш?

– Авжеж за сестрою, за Ганною. Вона така добра, як янгол, татари набiгли на нашу Спасiвку, багато людей пiймали й її теж.

– А ти?

– Я втiк на татарськiм конi та по дорозi козакiв здибав. Вони вiдтак розгромили татар i багато наших спасiвчан освободили.

– Далеко звiдсiля?

– Мабуть, далеко. Десь над рiкою Самарою, коли знаєте…

– Дядьку! – сказав по хвилi.

– А чого?

– Ви чоловiк бувалий, поможiть менi, будь ласка, сестру вiднайти i визволити. Велику заслугу в Бога матимете, до того я вам ще гарненько заплачу…

– А в тебе є грошi?

– Є, далебi, є i червiнцi i таляри. Усе те буде ваше, коли Ганя буде вiльна…

Харциз усмiхнувся злобно:

– Ну, заспокiйся, побачимо…

За грошi бiльше не питав. Вiн знав, де вони схованi.

Павлусь справдi заспокоївся. Хоч як харциз йому не подобався, вiн собi мiркував, що за грошi все зробить. Тож то зрадiє, як сестру викупить i визволить та привезе додому! Харциз вiдгадав думку хлопця i був певний, що вiн не втече, а буде його держатися.

Коло полудня натрапили на невеличку ватагу татарських купцiв, що вертались iз Киева в Крим.

Було їх не бiльше, як двадцять людей. Вони сидiли то на конях, то на татарських арбах, навантажених усяким крамом. Волiклися поволi. Вони зараз спостерегли харциза i пристанули.

Харциз, в'їхавши мiж них, став щось по-татарськи розповiдати, показуючи на Павлуся. Його взяли татари з коня i стали оглядати. Мацали за руки й ноги, повертали його головою i дивились в зуби, достоту так, як роблять купцi iз скотом на базарi. У Павлуся зродилось лихе прочуття. Вiн догадувався, що харциз продає його татарам.

Впевнився у своєму почуттi, коли татарин виймав, гаманець з грiшми i став їх числити на руку харцизовi, що не злазив з коня. Вiн сховав грошi в кишеню i, заговоривши ще кiлька слiв, завернув коня й подався в степ.

– Дядьку, дядечку, чого мене лишаєте? – кричав Павлусь. Вiн хотiв за ними бiгти.

Харциз оглянувся й каже:

– Шукай, дурню, сестри; вони тобi дорогу покажуть.

Павлуся придержав татарин за руку:

– Не втiкала, бо зв'язала тебе на мотузок; твiй тато спродав менi тебе…

– Який вiн менi у чорта тато! – кричав сердито Павлусь, а наздогiн харцизовi гукнув:

– Продав ти мене, Юдо. Бог тебе напевно покарає!

Харциз був дуже вдоволений. Добув без труду коня, сiдло з червiнцями, та ще й за хлопця грошi взяв. Тепер поїде де-небудь у город i загуляє, загуляє, аж чортам стане заздро. Вiн почав спiвати, аж луна по степу пiшла.

Вiн був такий зайнятий собою та тим, як вiн загуляє, що не зважав нi на що. Кiлька разiв iз радощiв потягнув коня нагайкою i їхав так до вечора. Був голодний. Коли так де-небудь поживитися…

Аж ось побачив ватагу козакiв, що над'їхали з протилежного боку. З ними не радо хотiв харциз стрiнутися, аби часом не трапити на якого знайомого. Про нього недобра слава ходила по Українi. Його знали, як потурнака, харциза, що зарiзав би рiдного батька. Чимало було в нього грiхiв на душi. Вiн показував татарам дорогу в Україну, крав козацькi конi, хлопцiв та дiвчат, де трапилося, i перепродував татарам. Тепер наткнувся вiн на козакiв так неждано, що нiкуди було втекти. Напевно зловлять на аркан або уб'ють з рушницi, а так, то може ще вибрехатися. В Українi не був уже кiлька рокiв, змiнився з лиця й може нiхто його не пiзнає.

Вiн здiйняв шапку i став вигукувати:

– Пугу, пугу!

То була ватага Недолi.

Харциз пiд'їхав ближче.

– Братики, козаки! Слава Богу, що я з вами стрiнувся…

– Ти звiдкiля?

– Я з татарської неволi втiк. П'ять лiт мене поганцi