Андрій Якович Чайковський - За сестрою, Андрій Якович Чайковський

мучили, та вдалось менi на татарському краденому конi втекти. Десять днiв степом їхав та хiба сирою рибою живився, бо й кресива в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте, братцi, що-небудь їсти.

– Ну, гарно, – каже Недоля, – будь нашим гостем. Дайте йому що-небудь їсти.

Козаки подали йому кiлька сухарiв та сушеної риби. Вiн, не злазивши з коня, заїдав, аж трiщало. Козаки почали до нього пильно приглядатись. Особливо Непорадний оглядав його на всi боки.

– Добрий у тебе кiнь, небоже, звiдкiля ти його взяв? – питає Непорадний.

– Татариновi вкрав, прости Боже грiха, – каже харциз, усмiхаючись.

– Пане сотнику, – каже Непорадний, – вiн бреше, цього коня я знаю, це той, що хлопець на ньому втiк, i сiдло те саме.

Харциз поблiд.

– Про якого хлопця, – каже, – ви говорите? Я нiчого не знаю.

– Ось зараз будеш знати, чортiв сину, – крикнув Непорадний i вмить закинув йому петлю на голову.

Харциз став оборонятись, та вiдразу кинулось на нього кiлька козакiв. Його стягнули з коня i зв'язали.

– А дивiть, хлопцi, – каже один, – i Петровi пiстолi має.

– Признайся, душогубе, де ти хлопця дiв? – гримнув Недоля.

Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом i оглядали.

– Хлопцi, нам ночувати пора. Розпалiть вогонь, а вiдтак припекти його залiзом, поки не скаже правди.

До харциза наблизився й татарин, що тепер пристав до козакiв.

Вiн заговорив до нього кiлька слiв по-татарськи.

Харциз мовчав.

– Я його знаю, – каже татарин до сотника. – Вiн потурнак, татарам служить, людей продає. Його звуть Карим.

Харциз поблiд ще бiльше, тепер йому амiнь.

– Егеж, це той Карий! Його цiла Заднiпрянщина знає, жiнки дiтей ним лякають… Ось ти, небоже, знав, де охорони шукати!..

– Чи ти скажеш вже раз, де ти хлопця запропастив? – питає Недоля. – Я з тебе шкуру зняти накажу.

– Я продав його татарським крамарям.

– Панове молодцi, в сiдлi ще захованi є грошi, так як були.

– Панове товаришi, – питає Недоля, – зробiмо над цим безбожником суд. Вiн вiдрiкся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджував братiв своїх, продавав християнськi дiти поганцям. Що йому за це зробити?

– Смерть! – гукали козаки.

Вони готовi були кинутися на нього й розiрвати на шматки.

– Чуєш, Гусейне, – каже Недоля до татарина, – вiзьми його i скарай на голову.

Татарин махнув ножем i вiдрiзав голову харцизовi. Тодi взяв Карого за ногу й поволiк у степ.

Проклiн Павлусiв здiйснився.

VII

Павлусь заспокоївся. Вiн сидiв на татарськiй арбi, пiдiгнувши колiна пiд бороду i задумався, що йому тепер робити.

Татарин пiдсунув йому кусок паляницi й кухоль молока.

Павлусь був дуже голодний. Вiн ззів паляницю i випив молоко, не знаючи, що воно кобиляче.

«Може воно так лiпше», подумав Павлусь, «що я мiж татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то може й сестру легше знайду».

– А куди ви їдете? – осмiлився запитати Павлусь.

– Ми їдемо в Крим, i ти їдеш з нами. Як будеш добрий, то й тобi буде добре.

Татари видавались Павлусевi якимись добрячими людьми, не такими, як тi, що Спасiвку грабили. Це були крамарi, такi самi, як тi, що не раз у Спасiвку заходили.

Хлопець повеселiшав i почав татар цiкаво розпитувати про все. Вiн їм подобався. За кiлька днiв вiн освоївся з таким життям. Помагав татарам у всьому i вчився запопадливо татарської мови. Вiн був понятливий, i татари не могли надивуватись тому. Iншi бранцi були якiсь неприступнi, дикi, все плакали, а Павлусь, вивчивши татарськi слова, послугувався ними в розмовi.

– Ти вiд нас не втечеш? – питає його раз найстарший татарин iз сивою бородою.

– А куди менi втiкати? Без коня, без зброї? Менi мiж вами добре. Я й не знав, що мiж вами такi добрячi люди бувають…

– Ми купцi. Ти лишися з нами, прийми нашу вiру.

– Я ще не знаю, яка ваша вiра. А хiба ж мiж вами хрещених нема?

– Нема. Ти мусиш виректися хреста, плюнути на нього.

Павлусь плюнув би татариновi в очi за таку зневагу християнської вiри.

– Я насамперед хочу вивчити вашу мову, а це потiм…

– Добре, добре! – говорив татарин. – Коли станеш мослемом, то й вiльний будеш, а потому можеш до великої почести у нас дiйти… ти гарний хлопець. Не один з ваших був у нас великим везиром у падишаха в Царгородi…

– А що це падишах?

– Не знаєш? То цар турецький, дуже великий пан, знаєш?

– Того не знаю. У нас в Українi немає царiв, а є гетьман, а на Сiчi кошовий отаман…

– То ще бiльший. Вашого гетьмана можуть скинути i вибрати другого. А в нас не так. У нас хто вродиться падишахом чи ханом, то вже й до смерти ним буде…

– А кiлько ви за мене заплатили тiй собацi? – питає iншим разом татарина.

– Двадцять золотих.

– Ов, так мало! – каже Павлусь, смiючись.

– А ти вартий бiльше?

– Я був би вам дав за себе вдесятеро стiльки.

– Хiба ж у тебе є грошi?

– Тепер нема, але були в сiдлi; той собака харциз забрав разом iз конем.

– Чому ти нам не сказав цього? Ми були б вiдбили…

– Може, я колись з ним стрiнуся… Як вiн зветься?

– Ми його звемо Карим.

– А чи у вас, татарiв, продають теж?

– Нi, не можна людей своєї вiри продавати; за це велика кара.

– От бачите, а вiн свою вiру продав…

– Вiн не має вiри. Ми знаємо його. Вiн з нами торгує.

«Такi то й ви», подумав Павлусь, «що з злодiями крамарюєте!»

Павлусь побоювався, що його теж продадуть в Криму на базарi i запитав раз про те татарина.

– Добрих хлопцiв нiхто не продає, а держить собi.

Павлусь не хотiв з цими купцями розставатися. Вiн гадав, що з ними їздитиме по цiлому Криму та так i сестру вiдшукає.

Дорога до Криму тривала дуже довго. Навантаженi арби волiклись поволi, а вже кожна переправа через рiку була дуже тяжка. За той час Павлусь пiдучився татарської мови настiльки, що розумiв, коли до нього говорили, i знав дещо вiдповiсти.

Хлопець показувався до всього охочий i щирий i