Андрій Якович Чайковський - За сестрою, Андрій Якович Чайковський

Втiкачi сидiли тихо в комишi, боячись промовити й слово. Вони не знали напевно, що сталося. Може ще поганцi вернуться? Догадувалися, що була стрiча з козаками, та хто побiдив?

Настала темна нiч. Довкруги було тихо. Аж тепер рушилися втiкачi.

– Не багато либонь наших спасiвчан урятувалось, – каже один, зiдхнувши.

– От лiпше не говори, – каже Степан, – бо серце ножем краєш. Моїх усiх чи не в полон забрали…

– А моїх вимордували на очах.

– Боже, Боже! За що ми так терпимо тяжко! – стогнав другий.

– От мовчи, не стогни, а то ще бiду накличеш.

– Всi ми на однiм конi їдемо, усiм дiсталося.

– Та, либонь, дехто заховавсь у тернину…

– Хiба дехто з того боку. Ти бачив ясир? А кiлько трупiв лежало…

– А якби ми так були всi боронилися, таки були, б не дались. У нас було козацтво…

– Говори здоров! Та хто ж сподiвався? Це вночi, усе спало…

– Гей, братiки, здiймiть з мене мотуза!

– У кого нiж, признавайся!

Знайшовся нiж, i стали розрiзувати решту.

– Ах, бодай тебе! Руку менi скалiчив…

– А хiба ж я по ночi виджу!

– Братчики, їсти страх хочеться.

– Ходiть напитися води, та за їду вибачайте. Завтра вернемось у нашу Спасiвку, то може дещо i знайдемо.

Пiшли усi до води. Вода була тепла. Вiдтак знову в комиш. Посiдали в колесо i кожний важко задумався. Не бiльш, як доба, як кожен був щасливий у своїй хатi, серед любої сiм'ї! Те щастя нiколи вже не вернеться.

– Ой, бiдний мiй синку, що з тобою сталося! – заплакав один: – Не побачать тебе бiльше мої очi на цiм свiтi…

Кожний, сперши голову на колiна, задрiмав. Вже було рано, як втiкачi почули якийсь гамiр. Усi прокинулись. Один пiдвiв голову з комишу i крикнув:

– Нашi!

Посхапувалися. На те мiсце, де стояв татарський кiш, приїхали козаки Недолi.

– Гей, козаки братчики, не дайте пропасти!

Втiкачi гнали прожогом до козакiв, хапали їх за стремена i плакали з радощiв.

– Хлопцi, – гукав Недоля: – Нагодувати голодних!

Козак добував з торбини, що мав, i подавав.

– Якби вас так передучора Бог принiс, не було б тої халепи, i хрещений народ не пiшов би в неволю!

– Не журiться, догонимо…

В цiй хвилинi скочив з коня Павлусь i прибiг до батька.

– Таточку, тату, де наша Ганна? – вiн обiйняв батька за шию.

– Пропала, синочку, пропала! – говорив Степан. – Татари зловили Ганну i маму…

– Маму нi – її татарин вбив, я бачив…

– А мене ж, тату, не пiзнаєш? – обзивається Петро. Степан не пiзнав зразу, а вiдтак обiйняв старшого сина.

– Сини мої, соколи, ось де ми стрiнулись!

– Гей, люди добрi! – гукнув сотник: – Кому воля, бери коня та зброю i приставай до нас. Нам не можна часу тратити.

Небагато спасiвчан вернулося додому. Хто сподiвався когось iз своїх знайти, той i вертався. Iншi взяли татарську зброю i пристали до козакiв.

До них пристав i Степан. Йому не було до кого вертатися.

Тепер Недоля залишив частину козакiв при таборi, а з iншими вибраними пiгнав слiдом за татарами.

Слiд був значний, бо татари їхали возами.

З тими козаками пiшов i Степан. Вiн надiявся вiднайти дитину.

Козаки пустилися скоком. Слiд показував до берега рiки.

Вже було коло полудня, як передовi козаки повiдомили, що побачили татарський табор.

Недоля казав напоїти конi й вiдпочити. Тепер уже татарва не втече.

Попас тривав не довго. Вполудне найкраще нападати, бо татарин лiнивий вiд спеки i неворухливий. Посiдали знову на конi й рушили. Татари рушили теж. Їм пильно було до Криму. Козаки їхали пiдтюпцем.

Недоля послав бiльшу частину своєї сотнi далеко вбiк. Вона мала об'їхати колесом i забiгти татар збоку. Так i сталося. Козаки наближались з двох бокiв. Вони бачили табор, як на долонi. Вiн тягнувся довгим мотузом понад берiг, наче велика гусениця. Вози тягнули воли, а татари їхали на конях боками.

Тепер козаки рушили з усiєї сили. Татари побачили їх i зараз загадали отаборитися возами так, як це робили козаки. Почали пiдганяти воли батогами й заїздити на боки. Але було запiзно.

Козаки налетiли на них, як яструби. Татарiї не вмiли гаразд боронитися. Деякi стали по одному втiкати, та тих половили на аркан. Цiлий табор з усiм награбленим добром дiстався в руки козакiв. Степан з Петром увихалися помiж возами, де були бранцi. На кiлькох арбах знайшли кiлька спасiвських молодиць i парубкiв.

– А де Ганна? – кричав Павлусь, iдучи вслiд за батьком.

– Нема її, синочку! – обiзвалась одна молодиця. – Ще вчора забрали татари всiх дiвчат i малих хлопцiв i поїхали наперед.

Степан лиш руками сплеснув. Павлусь посумнiв. Уся надiя пропала…

– Таточку, Петре, просiть пана сотника, хай прикаже здоганяти, ми їх пiймемо напевно… Господи, що з Ганною сталося?

Козаки не втратили в цiй стрiчi нiкого.

Недоля загадав спочивати тут довше. Козаки розтаборилися, зарiзали кiлька волiв i почали пекти м'ясо.

Спасiвчани, що тут були, порадились i рiшили з возами, кiньми i вiдiбраним добром вертатися вранцi додому. Степан випросив у сотника, щоб пустив i Петра. З цього не був радий Павлусь. Вiн знав з оповiдань Андрiя, що то є татарська неволя, в яку попала Ганна. Вiн знав, бо це знала кожна дитина в Українi, що поганцi виробляють iз бранцями, що їх продають на базарi. I вiн уявляв собi, як його любу сестричку татарин веде на мотузi на базар, як її поганцi оглядають та торгують, а вiдтак везуть в далеку турецьку землю, геть за море, i звiдти нiколи їй вже не вернутись. Йому збиралось на плач.

– Хiба ж, тату, так її нещасну залишимо без помочi?

– Так мусить бути, коли не можна, iнакше, – каже батько. – От не рви мого серця… Не вона одна…

– Чому не можна? Ось ми три їдьмо в Крим, то її освободимо.

– А знаєш ти, братiку, де Крим? – вiдзивається Петро. – Там усi три пропадемо, i нас розлучать, та й її не видобудемо. Пропало!..

Павлусь затяв зуби i не говорив бiльше нiчого. Вже над вечером надiйшла решта козакiв з табором. Настала нiч. Козаки полягали спати. Павлусь лежав мiж батьком i братом, нiби спав.