Олександр Станіславович Ульянов - Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов

не вірив, навіть у свої почуття, сховані так глибоко, наче у пеклі, наче на краю раю, котрі для нього зараз звучали не менш смішно, ніж признання чогось, звинувачення в чомусь, чому він давно перестав вірити і сприймати всерйоз. Хоча він згодився, задоволено муркнувши під носа, що цієї морозної, з червоним язиком неба, ночі відбулося щось неймовірне. І йому зробилося пусто й кисло. Він шарпнув зі злістю віконце. Насправді ти чекав подібного так довго, зашепотіло над вухом, ого-го як довго. Він задихав часто, намагаючись, через силу, не дивитися на її вилицювате обличчя. Йому примарився вкотре тремтливий фантом, що вже угніздився і сів на тім’я, щоб увіпнути пазурі. Зараз напевне, – і перепитай його, він був би певним, – хтось керує ним. І його це розлютило. Його розлютила безпомічність, сиза дірка пустоти на кінці міста, там, де повинне зійти сонце, тягуче, як меляса, паскудне, наче всі його смертні гріхи, щоб тисячами підняти його запахи, його сморід над усім світом. Фу-у, випустив він з шумом повітря, але нічого не змінилося.

Тверді удари підборів: це крутився яскравою дзиґою Центр. Люди вишмигували, наче з отворів, наче з каріозного велетенського рота. Холера, що таке лізе в голову. Мороз тремтів у повітрі, відчувався фізично, і йому було байдуже, наскільки це гарно чи погано. Головне: його запрограмований мозок починав давати збої. Щось таке невідоме солодко проспівало на дні його самого: люди вулицями йшли у пустелю своєї самотності. Саме так: зараз вони йшли, яскраві, чорнявка з по-хлопчачому стриженою головою, зі смішними вушками, прикрашеними красивими кульчиками у вигляді мініатюрного виноградного грона; засмагле обличчя, великі сяючі очі, обернені до свого хлопця, кремезного, у дорогому хутрі, з низьким лобом і розумними мавпячими очима. Дівчина майже не рухалася, принаймні так видавалося. Нагорі готелю, на поверхах «люкс» горіли намистом вікна. Пара ступала скрипучим снігом товстими підборами, і дівчина продовжувала дивитися на хлопця широко відкритими очима, тугі губи розтулилися, усмішка запала двома ямочками на щоках. Хлопець дивився прямо, ухилявся, але здавалося, йому байдуже, про що говорить подруга. А потім вони зникли в пилюці міста, зникли, наче їх ніколи не існувало.

Йому зробилося сумно і моторошно. З дитячим відчаєм він подивився на верхотуру готелю. Лада прокинулася, позаду почулося уривчасте сопіння, так, як роблять це діти або школярки. Порожнеча балачки просилася на язика. Коли він обернувся, Лада сиділа, підмостивши під себе ноги, і терла очі кулачками. Хоч у цьому він не помилився, бля, вирвалося у нього, і він за звичкою пошукав сигарету у бардачку, але знайшов тільки дамські, схаменувся, що він не курить, і машина, бля, точно не його, і він давно не курить. Ні, справа тут не в Ладі, вирішив він тоді, хоча справа була саме в ній. Оце таки щось прийшло, разом з цією бабою, влізло у ним же заблоковану свідомість і почало зсуватися до кінця провалля, туди, в пилюку безкінечності, де карикатурами повзають закоцюблі на морозі люди. І ні біса більше. Нічого вона не хотіла такого сказати. Пішло воно все під три чорти. Але та простота, якою він так упивався, – зникла. І це механіка його мозку прокукукала ще раз. Такого нічого не могло бути. Це як крутими стежками дертися кудись у невідомість і в темряву після доброї вечері, після жінки, після того, як ти відчував владу і насолоду.

Пилюка в кінці вулиці, снігова пилюка, зі щезаючими на очах людьми. Того дня він ясно зрозумів, що його щось підштовхує в інший бік, знову на ту сторону безмовної, з гнилою від тіл предків ріки, звідки він вийшов. І він не хотів ані признаватися, ані повертатися, зовсім по-дитячому тримаючись механіки власних витворів. Тоді вперше за стільки років він з оскомою на зубах, із сухими очима подумав про Бога. І тоді він вирішив, що Лада ніколи не зачепить його серця, бо вони стоять на одному березі, різниця у них тільки в тому, що вона вскочила сюди з народження, а він перебрався добровільно, одного разу щиросердно вирішивши, що так буде легше сприймати навколишній світ і діяти в ньому. Бути, як усі, коштує теж недешево, так гадав він тоді, дивлячись на клаптики людей, що літали у яскравому зимовому передноворічному каскаді вогнів та повітря, здавалося просякнутому найбанальнішим словом – «щастя».

Саме того густого вечора, сповненого розпалених промежин, він зрозумів, що вона хотіла сказати. Там не було і натяку на прихований гомосексуалізм чи ще на якісь розквітчані еківоки; вона говорила своєю підлітковою мовою: якщо ти відмовився, то не слід повертатися, і по всьому треба триматися своєї сторони. Він навіть не задумувався над тим, чи помилялася вона. Емоції вичахли, стали як розтоплений холодець. Світ паскудно вирячив на нього свої зіньки, і він нічого не розумів у ньому, – щось лапате, як стонога, як тарган, почуття спустошеності наповнило його. Дивлячись услід людям, він підтиснув по-дитячому ноги і вилаявся, з тихим попискуванням, наче щур, якому відгризли хвоста. Лада зараз просто Лада, і була тим дівчиськом, що добре відтягнулося і втомленою мокрою сучкою повертається додому. Він дивився на її вогняний кокон волосся, дбайливо і впевнено перехоплений рукою, перетнутий двома пальцями; два пальці клацнули пучками, затиснутою між фалангами защіпкою для волосся. Уся вона охоплена фіолетовим серпанком, тільки двійко непорушних очей, невинних, як сама ніч, як сам наступаючий тугий ранок, і вид на обличчі такий, ніби за прочиненими дверима на тебе чекає повна кімната хижих звірів.

– Тобі коли у консульство? – вона підкурила сигарету, тримаючи її кінчиками пальців; вона підкурила сигарету великою масивною чоловічою запальничкою і вже потім лиснула поглядом по трасі з брудними чорними калюжами. Погляд піднявся вище, і він прослідкував за ним.

Вікна тухли, згорталися жовтими шматочками фольги; зорі тремтіли, зараз нагадуючи дешеві солодкі бурульки, підвішені над містом з рожевими обламаними клішнями вулиць. Він знову пригадав Снігуроньку в дешевих, чорнильного кольору колготках, з блискітками, наче дроблене скло, пружкими ногами, довгими і незграбними проти її брудного білого кожушка; він доскіпливо чомусь пригадував, як вона рухалася навколо ялинки зиґзаґами. Машина котила пустою вулицею з поодинокими розбитими шарабанами, що важко було назвати машинами, і він весь час повертався до початку їхнього дня, дня, що обіцяв багато чого, як і все в житті, а приніс порожнечу, як у діжі, а ще раз по раз, усупереч його натренованій свідомості, Снігуронька вискакувала, немов у зламаному слайдоскопі чи дешевій порнокартині.

Йому залоскотало в горлянці. Лада зробилася непомітною.