Олександр Станіславович Ульянов - Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов

І вона відчула це, але не була проти, просто цікавою білочкою сиділа на задньому сидінні і спостерігала за його потилицею. Обом швидше за все хотілося позбутися цієї ночі. Хоча це тільки йому видавалося. Проте, хвилин за десять до того як приїхати, він повернувся у дійсність, щоправда, виходило так, начебто він відчинив одні двері й увійшов до кімнати, безборонної, натомість відчув себе ув’язненим у тюремній камері. І так він переходив від однієї кімнати до іншої, незграбно розсовуючи свої назви; фантоми запахів висіли у повітрі чисто і густо: запах діамантового поту, тваринячого і людського, розтоплене молоко сімені, червона спрагла земля над червоним повстяним небом. І нічого більше. Шум коліс, шум мотора, шум парку з просвітами озера наводили на нього якусь божевільну втому, котра завжди буває перед тим, коли ти дійшов до чатованої в пам’яті, в уяві межі, і ось – відбулося. Так насправді вона, Лада, підвела його до того, чого він сам хотів, але упродовж стількох років боявся вимовити вголос. Він солодко видихнув. Машина припаркувалася біля безлюдної, забитої важкими черепашачими «лендроверами» і «хаммерами» стоянки. Вистрілив свіжим потоком фонтан зеленого вогню за будинками, розсипаючись малиновими і жовтими цвяшками на дахи. Але Лада мовчала, і він повів машину трохи далі.

– Висадиш мене на Городецького. Я пройдуся пішки. А ти їдь. Машину завтра заберуть, – сказала вона і пішла, навіть звично не поцілувавши.

Вона зникла так швидко, що він не встиг навіть оком кліпнути. Він думав, як це в нього вийшло, і як це вийшло так, що він не пам’ятав ані розмови, ані того, що відбулося з ним у цей короткий проміжок часу. Вірніше, це пройшло миттєво, і потім він тільки міг бачити це у своїй уяві, чи ще якось. Вона довго потягла носом і ротом повітря, красивим широким ротом, закусила губу і заплющила очі. Він поцілував її у щоку, наткнувшись рукою у напівтемряві на подушечки її пальців, що пахли кінським лайном і його спермою. Він подолав хвилю збудження, котре йшло від чогось бридкішого і потворнішого, ніж запах гною і вивітрілої сперми. Пізніше, поклацуючи губою, шукаючи даремно у бардачку сигарети, він розумів, що Лада ніколи не лишає на когось свою машину, і тому шпарко почав шукати підказку. Напевне, її насправді не існувало. Вона просто ставила тавро на ньому: це моє творіння. Нарешті заспокоївшись, він зрозумів, що головне – треба тримати спокій.

Зараз місто повернулося іншим боком. Глухо і напівтемно тягнувся він Повітрофлотською, потім зупинився на роздоріжжі і повернув на Солом’янку. Віддаля побачив темний кострубатий патик ялинки. Там вітер крутив вихрі, хилитав гірляндами і гуляв порожнім місцем зміїстими тінями, безлико прозорими. Він об’їхав кілька разів площу, ялинку, маленький вибілений будинок, що якимось дивом примостився біля бетонних склепів. У нього зарізало у лівому оці. І він повернув до скляної будки дешевої кав’ярні, неправдоподібно довгої, з низькою стелею. У кав’ярні порожньо. Знову цей паскудний сірий колір, що переходив у сині тони, і зверху, прорізами іржавий, на цей раз від мініатюрних лампочок, що були вмонтовані під стелею. Наприкінці, в самому кутку, під миршавою ялинкою, сиділа вона, дівчисько у брудній білій куртці Снігуроньки і фіолетових колготах із золотими блискітками, що в цій обстановці виглядали досить шикарно. На вигляд їй було не більше вісімнадцяти, насправді, точно хіба п’ятнадцять або шістнадцять. Вона сиділа за столиком, занадто низьким, тому вся зсутулилася, піднявши плечі, і пила з білого пластикового стаканчика паскудну горілку. На столі, у разовій тарілці, лежав надгризений бутерброд, наче одірвана з жилами чиясь плоть. Сир, дбайливо знятий з тарілки, лежав акуратно на шматочку хліба. Він підійшов і сів.

Відразу прийшла думка, що одна зустріч висвітила саме цю, він моментально забув про те, що думав. Просто ні до чого було думати. Руки у неї були з довгими ворушкими пальцями, здавалося, що від них іде тепло, життєдайна сила. І дійсно, ближче вона виглядала незграбним цибатим дівчиськом з ніжним обличчям і суворими чорними бровами. Це якщо не говорити просто: вона була вродливою, аж занадто. Тут наповзло на нього: так, ця зустріч невипадкова. Але він струснув головою, на її мовчазний прихований подив, і струсив ірраціональну похибку. І в цю мить вона подивилася на нього так, як дивляться на чоловіків дівчата з вулиці. Шум у вухах і в голові наростав. Він підвів руку, затягнуту в чорну рукавичку, і торкнувся скроні двома пальцями. Краєм ока, крізь щілину напівпрочинених дверей, він побачив шпиль пожежної частини. Зараз знову пустою кав’ярнею потягнуло холодом, і щось невимовно противне, як на ранок хтось підводить тебе з теплої постелі, надавило на плечі. Він сидів у модному пальті з широкими плечима, з вгодованим рожевим обличчям, розпускаючи бутонами квітів міазми іншого світу. Значить, відлягло знову, вернулася впевненість. Принаймні так дівчина повинна це зрозуміти зараз, а не інакше.

– Ковбасить? – запитала вона і надпила горілку.

– Щось подібне до того, – відповів він їй у тон.

– Хочеш, я поїду до тебе? Або ти до мене? Тут недалеко, – сказала вона і дістала повільним, трохи манірним жестом, що зовсім не личив снігуроньці, сигарету з кишені і закурила.

– Скільки…

– Там видно буде… – вона вирівняла сигарету пальцями, звівши на ній свої фіалкові очі, часто моргаючи, як дитина.

– Мені не подобаються жінки, які не знають собі ціни, – сказав він.

– А тобі яке… – вона затнулася, подивилася впевнено, але в тих очах, як сподівався, він зовсім нічого не побачив. – А скільки…

Він витягнув гаманця і поклав п’ять сотень зелених.

– Це для початку, – не дав він прийти їй в захоплення і подивився на тонкий, як спиця, шпиль пожежної вежі, об котрий дерлося незворушне нічне небо. Під ним похмуро світив ліхтар.

Звичайна кімната у теплих тонах, з високими анфіладами, з ялинкою у вікні, без Діда Мороза. Залишки дня ще густо лежали оскомою на губах. Він ніколи б не подумав, що такий чутливий. Щоправда, всьому треба було дати раду. Але на цьому його думки зупинились. І знову вкотре за вечір він не розумів, що відбувається, наче ти під кінською дозою наркоти і весь твій попередній досвід летить свині під хвіст. Вони вскочили в кімнату, в саму пітьму, сперту запахами закуски, парфумів і солодкого сигарного диму. Запах коньяку з морозу робився відчутнішим. Золотисті блюдця з переламаними недопалками дамських сигарет. Поламані, бордового, від удару реклами, кольору простирадла. Вона відразу сіла у крісло, виставивши довгі ноги, обтягнуті дешевими, вульгарного кольору колготками, але