Рік Вейкман (Wakeman) - Сварлива рок-зірка в літах, Рік Вейкман (Wakeman)

Рік Вейкман та Yes – Це ми були справжніми The Spinal Tap!

П'Є ЯК РИБА, ДИМИТЬ ЯК ДИМОВА ТРУБА

Тоді я ніколи не міг уявити, що у 21-му сторіччі я буду витрачати велику частину свого дозвілля на садівництво, але це, безперечно, краще для вашого здоров’я, ніж той спосіб життя, який я вів протягом більшої частини свого часу на Божій зеленій землі. Наприкінці 1960-х років я зробився успішним п'яницею. До 1971 року, коли я вперше приєднався до Yes, я був досить досвідченим алкоголіком. Я справді був дуже, дуже досконалий у цьому. Я ніколи не вживав ніяких інших речовин, але алкоголь був моєю особливістю.

Потім, у 1975 році, я ледь не помер.

Я вже записав "Подорож до центру Землі" як сольний проект і був дуже схвильований цим; і, навпаки, мені не подобалося те, що відбувалося в Yes. Ця група завжди була найкращою, коли ти багато вносив у неї, а потім багато отримував у відповідь.

Раніше я, звичайно, відчував, що вкладаю справедливу частку, іноді більше, але це не було проблемою, тому що це було взаємністю, я від цього багато одержував. Однак на цьому етапі, через обставини та музичний напрямок, у якому ми рухалися, я міг вкладати все менше й менше, і це ставало дуже невигідним. Менеджмент знав, що я незадоволений, і після того, як я сказав їм у січні, що хочу піти, вони запевнили мене, що як тільки важкий графік гастролей завершиться, і ми зможемо почати репетирувати новий матеріал, усе буде добре.

- Ні, не буде.

- Все буде добре, Рік, все буде добре.

Я розумів, що мій час у Yes наближався до кінця.

Я більше не міг з цим впоратися.

Репетиції мали початися 18 травня 1975 року – я знаю дату, тому що це був мій день народження. Тоді у мене був фермерський будинок у Девоні, і я вирушив туди, щоб очистити голову. Це був дуже дивний день. По-перше, мені зателефонували від керівництва Yes і запитали, чому я не був на репетиціях, які почалися того ранку.

- Я ж казав вам ще в січні, що все, я пішов. Я не хочу робити цей джаз у вільній формі, я не можу нічого внести в нього, це не я, і я не думаю, що це так.

Вони намагалися вмовити мене репетирувати, але я вже прийняв рішення; потім вони запитали, чи можу я нікому не казати про це, доки мені не знайдуть заміну. Через п’ять хвилин задзвонив телефон, і це був Террі О’Ніл з A&M Records у Лондоні. Він звучав захоплено.

- Рік! У мене чудові новини! Journey щойно посів перше місце в альбомних чартах!

- Чесно? Чудово.

- Ну, щось ти не звучиш дуже задоволеним – ми всі тут сходимо з розуму, це перший номер 1, який наш лейбл отримав у Великобританії, і ми всі отямитися не можемо.

- Вибач, Террі, у мене був дивний день, у мене день народження, і ти щойно сказали мені новини про "Подорож", але п’ять хвилин тому я офіційно покинув Yes. Тільки ти не повинен нікому розповідати про це.

- Лайно.

Ви, мабуть, пам’ятаєте, коли я випив цей літак насухо в Японії, мій сольний альбом 1974 року "Подорож до центру Землі" посів перше місце в цій країні та в кількох інших. Оскільки він також очолив хіт-паради у Великобританії, було ще менше причин залишатися в групі, яка мені не подобається.

Задовго до того, як почалися репетиції Yes, я замовив величезний Crystal Palace, щоб влаштувати екстравагантне живе шоу для Journey. Коли я кажу "екстравагантне", я маю на увазі саме це. Мені вже не вистачало оркестрів із п’ятдесяти осіб, величезних сценічних декорацій теж не вистачало, так що цього разу були ... динозаври.

Але ми ще дійдемо до цього, динозаврів та всього іншого. Тримайтеся за мною...

Шоу Journey у Crystal Palace було замовлено на літо, і я почав репетирувати як божевільний. Я феноменально багато пив, а також курив забагато сигарет. Я був не зовсім любителем вечірок, з усіма останніми поп-зірками, це було більше схоже на старомодні надмірності. Я був людиною з пабу: пиво і кеглі, дартс і доміно. Та все ж, незалежно від того, чи був я в пабі, чи вдома, чи на студії, мої надмірності досягали жахливих рівнів.

І, як виявилося, дуже небезпечних.

Проблема полягала в тому, що я дуже сильно палив свічку з обох кінців.

А ще і зсередини.

Я репетирував удень, потім йшов у студію і працював там допізна, а після цього направлявся у місцевий паб до четвертої чи п’ятої ранку. Потім все починалося знову о восьмій чи дев’ятій годині наступного дня. А ще додайте до цього все більшу кількість попередньої реклами для шоу та написання музики та ще більше репетицій, а також зустрічі щодо сценічного оформлення та самого шоу – не забуваючи про мій хронічно норовливий спосіб життя – і, загалом, у вас був рецепт катастрофи. Я думаю, що багато тижнів я виживав лише на адреналіні.

У той день у "Кришталевому Палаці" ситуація почала ставати небезпечною. У мене був чудовий чорно-сріблястий Mustang з лівим кермом, з величезним чудовим двигуном V8, який видавав неймовірний шум. Я їхав на ньому, щоб потрапити на шоу, але всю дорогу почувався погано – точніше, я почав відчувати оніміння. Я маю на увазі під цим, наприклад, коли ви випили занадто багато, і ваша голова відчуває певний тип оніміння... ну от, все моє тіло відчувало себе саме так.

Я приїхав до Crystal Palace і припаркував машину. Біля сцени стояли намети і вже грали допоміжні музиканти. Потім я побачив Тоні Бердфілда та Террі О’Ніла з A&M Records, і вони підійшли, щоб поговорити зі мною, але я не міг зосередитися на тому, що вони говорили. Я не був розлючений – тому що і раніше почувався погано, а випивав лише частину своєї порції. І все ж Террі та Тоні говорили мені щось, і я не міг слідкувати, у моєму мозку був якийсь туман, наче я був у іншому світі. Я вийшов на сцену з