Айрін Ван - Звільни мене опівночі, Айрін Ван

 Серед пакунків знаходжу джинси й зимові кросівки свого розміру. Не зволікаючи, натягую їх на себе. Накидаю на плечі куртку й беру із собою шапку, яку знаходжу у тих же пакунках. Якомога тихіше відчиняю двері й спускаюсь донизу. Навколо тиша, жодних звуків й ознак присутності моїх конвоїрів. Двері на волю так близько. Переконую себе, що повинна перевірити чи говорять правду. Повинна повернутись додому. Те, що їм не слід довіряти я вже мала можливість переконатись на власній шкірі. Я досі відчуваю після смак трав’яного чаю, яким вони мене пригостили напередодні.

 Дивно, що вони залишили мене наодинці, та мені це тільки на руку. Якомога тихіше намагаюсь відчинити вхідні двері й тільки після цього усвідомлюю, що вони зачинені з протилежної сторони. Поспішила я з висновками, та це не біда, адже в будинку є вікна.

 Переконавшись, що в домі ані душі, вже сміливіше намагаюсь відчинити одне з них. Тут невисоко, та ще й пухка ковдра снігу внизу пом’якшить моє приземлення, тому без зволікань вилажу на підвіконня, та інстинкт самозбереження дається в знаки. Не скажу, щоб я так панічно боялась висоти, та чомусь ці кілька метрів змушують мої ноги тремтіти. Внутрішній голос зрадливо нашіптує, що з переламаними ногами далеко не втечеш.

– От, дідько! Та що з тобою? Якщо залишишся тут, швидше за все помреш! – кричу сама на себе й заплющую очі перед вирішальним кроком. Не найкращий спосіб вберегтись від травм, та все ж досить дієвий. Не скажу, що тремтіння минуло, бо воно стало ще більш відчутним, та із заплющеними очима я таки наважуюсь шугонути з вікна. Тим більше стимул у мене достатньо вагомий.

 Приземлення обличчям в сніг виходить не найприємнішим, декілька синців таки красуватимуться на моєму тілі, та головне, що я собі нічого не зламала. В голові трохи запаморочилось, та жити буду, якщо встигну втекти звідси якомога далі.

 Повільно підіймаюсь із землі й обтрушуюсь від снігу, а після помічаю світло фар автомобіля, що наближається. Вони повернулись. Не гаючи ані секунди я починаю бігти й врізаюсь об Ленхарта. Не знаю, як я не помітила його раніше і звідки він тут узявся.

– Далеко зібралась наша пташечка? – глузливо запитує і я усвідомлюю, що він став ще й свідком мого польоту з вікна.

 Роблю спробу прослизнути повз нього і мені це вдається, хоч я й прекрасно розумію, що від нього мені далеко не втекти. Впевнена, що Ленхарт це спеціально, щоб пограти зі мною. Тепер відчуваю себе жертвою полювання, яке він точно мені влаштує. Та ноги вже самі несуться глибоким снігом, не зважаючи на ймовірність бути спійманою.