Лілія Стольжицька - Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька

Прокинулася я повна сили. Чи дійсно король забере мене в палац і вчитиме. Невже я навчуся контролювати все. Я почала відчувати силу. Вона проситься на волю, я ледве стримуюся, щоб не дати їй волю, адже не знаю до чого це призведе. Сьогодні я повинна дати відповідь. Я вийшла на вулицю, короля ніде не було як і екіпажа. Гіркота розчарування підкатила до горла. Ну звісно, повірила. Та ти просто людина, навіщо йому морочитися і возитися з тобою, таких як ти в нього ціле королівство. Але десь далеко намагалася достукатися до мене інтуїція, що не може такого бути, але я запхала її подалі. Все вказувало на інше. Навішав мені на вуха і свалив. От же ж….. Я була зла, на всіх, на нього, а найбільше на себе. За те що повірила, за те що було добре поруч, за те що не могла забути, викинути з голови той поцілунок. Він нічого для нього не значить, а я …. Очі защипало,  сила більше рвала все в середині, просилася на волю. Ні, я не здамся! Взяла камінь і закинула з усієї сили в воду. Потім ще один, стає легше. І так багато камінь полетіло в річку, а ж тут знову голос ззаду:

-Хто ж це розізлив тебе так?

Я знала хто це, але мене це не зупинило. Я кинула камінь, який тримала в руці, з усієї сили. Але король відмахнувся від нього, ніби від назойливого комара.

-Один брехливий король. І скільки разів просити, не підходити ззаду. Наступного разу буде щось тяжче. -сказала я і зі злобою гепнулася на березі і сунула ноги в прохолодну воду. Вода в ній була проточна, і не зважаючи що на вулиці зараз градусів двадцять, вода свіжила.

-Чого припхався?.

Король сів поруч і повторив мої дії, тільки приземлився мʼягче, а в мене моя мʼяка точка боліла, от кому я краще зробила?.

-Не чого, а до кого?

-І до кого? Блондинку свою забув? -сказала з іронією я. Знала уже , що ревную, що не хочу щоб він погодивс.

-Її звати Данка. -сухо відповів він. І тут злість повернулася. Я почала стукати його в плече і кричати:

-Давай, вали до своєї лохудри, іди іди. Я нікуди не поїду, її вчи, пітух общипаний. -в той момент мозок взагалі відключився. Що я говорю?! Але мене понесло і зупинитися я вже просто не могла. Я відчула як почало пощипувати кінчики пальців, зʼявилися маленькі світлячки. Король схватив і обійняв мене, притуливши спиною до себе. Я доторкнулася до берега і звідти вилізла ліана. За секунду вона вже була довжиною в три метра мінімум. Я злякалася. А Людомир почав цілувати мою шию , шепочучи «Заспокойся». От що він робить, в мене тут сила пре, а йому тільки одне в голові. Але як же приємно. І я почала заспокоюватись. Зло, тривога відступали, проте підходило інше почуття, бажання. Шалене бажання. А він вже цілував мене між ключиць. Я тільки тихенько стогнала. Але він знову відсторонився. Я розчарована, що немає продовження, подивилася на нього. Я хотіла його тут, зараз і мені все рівно, що буде далі, тільки не відштовхуй мене. Але він промовив: 

-Не зараз, не тут!

-Ну звісно ж, а то твоя видра може побачити.

Він засміявся, а потім сказав, дивлячись в очі з такою ніжністю та теплом:

-Вранці ми побули біля кордону і повернувся задля того, щоб почути твою обіцяну відповідь. Тому що це - і він вказав на ліану, -можуть бути квіточки . Тобі потрібно вчитися. А ще я дуже хочу тебе, але я хочу зробити це в іншій обстановці. Адже коханих кохають насолоджуючись кожною секундою, кожним міліметром. А на рахунок Данки, не забивай голову. Вона була мені другом. Декілька разів побувала у мене в ліжку але це минуле. А ти, я дуже хотів би, майбутнє. 

І я йому вірила. Можливо дійсно, кохання сліп? Так, це те від чого я втікала. Перший стукіт кохання. Ніби той пагонок, який пробивається крізь асфальт. Всього за день, йому вдалося достукатися до мого серця. Іншим і років бракло.

-Так яка буде твоя позитивна відповідь? - серйозно сказав король, але в очах блищали смітники.

-Які ми самовпевнені. -фиркнула я і відвернулася до річки. 

-А ти хочеш відмовитися? 
-Ні.

-Тоді збирайся, пора вже виїжджати. До королівства два дні їзди. Я поїду з Вами в кареті.

-Так я ще з цією …. Данкою -через зуби промовила її імʼя, бісить мене- поїдемо. 
-Карета у нас одна. Я люблю їздити верхи.

-Навчиш і мене? - і тільки зараз я помітила, що ми перейшли на «ти», обоє.

-Якщо будеш гарною дівчинкою, навчу. Багато чому навчу. - якось двозначно прозвучали ці слова чи це тільки мені здалося?.

-Пітух общипаний -розсміявся король. -я запамʼятаю. 
А я відчула як до щік прибула фарба. Він викликає зовсім не притаманні мені раніше, емоції. І це пʼянить, як і його поцілунки, але і від цього стає страшно. Адже кохання дає в руки кинжал, і як його використати, для захисту або вставити в спину, вирішує твоя половинка. Тому потрібно тримати дистанцію, не закохуватися по вуха. Мені це не треба. І ми пішли до міста. Він посміхався, а я думала, невже я знайду відповіді, невже зрозумію, хто ж були мої батьки. Адже те, що вони були землянами я вже дуже сильно сумніваюся. Перед відʼїздом я вирішила поговорити з Аркелем. 
-Я їду. 
-Я знаю.

-Аркеле, послухай, тільки не перебивай. Я вже казала, в мене багато питань, я мушу їхати. Я знаю, там я знайду відповіді, я це відчуваю. Це важливо для мене. Але і ти став важливим для мене. Ти закрався до мене в серце. Це не кохання, адже воно буває болючим, це більше. Це як любов до брата. Я вірю, ти знайдеш своє кохання і будеш щасливий, але це не я, пробач. Але де б я не була, я завжди прийду до тебе на допомогу, тільки попроси. Тільки давай помиримося. Я не можу їхати і залишати такі натягнуті відносини.

-Я з тобою не сварився. Просто це тяжко, бачити тебе і не могти поцілувати, обійняти, тому я намагався триматися подалі. Але дякую тобі за чесність. Я вдячний тобі за врятоване життя і сподіваюся ти знайдеш те, що шукаєш. Будь щаслива, навіть якщо і з іншим. Тільки пиши, хоча б іноді. Щоб я не переживав.

-Оооо, так ти ще й в матусі записався?  -хотіла пожартувати я.

-Я серйозно. Я за тебе піду проти всіх!