Джессіка Таунсенд - Невермур. Випробування Морріґан Кроу

— Вибач. Не така м’яка посадка, як я сподівався. У тебе все гаразд?

— Здається, так. — Морріґан глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись, і роззирнулася, намагаючись прогнати Переслідувачів з Диму й Тіні з голови. — Де ми? Що це за туман?

Юпітер закотив очі:

— Виглядає драматично, правда? Прикордонний контроль. — сказав він так, ніби це все пояснювало.

Морріґан відкрила рота, щоб спитати, що він має на увазі, але її перебило гудіння і потріскування, що долинало зсередини Октавії.

— Назвіть ваше ім’я та титул, — прогримів офіційний голос із гучномовця. Здавалося, він лунав звідусіль.

Юпітер узяв із панелі керування маленький срібний прилад і заговорив у нього:

— Так, вітаю! Капітан Юпітер Норт із Товариства Дивообраних, Ліги дослідників і Спілки готельєрів Невермура та міс Морріґан Кроу з… не має належності. Поки що. — Він підморгнув Морріґан, і вона відповіла йому нервовою усмішкою.

Навколо них заскрипіли якісь механізми.

З білого туману за вікном випливло величезне — більше, ніж уся голова Юпітера, — око на довгій залізній руці. Воно моргнуло їм, крутячись у всі боки, вивчаючи те, що всередині.

— Ви пройшли з Сьомого району Вільної Держави крізь браму гори Флорієн, правильно? — прогримів голос.

Морріґан здригнулась.

— Правильно, — відповів Юпітер у маленький срібний мікрофон.

— Чи мали ви дозвіл подорожувати до Сьомого району?

— Так, я мав. Дипломатична віза для викладачів, — сказав Юпітер. Він кашлянув і застережливо глянув на Морріґан. — А міс Кроу — жителька Барклітауна в Сьомому районі.

«Міс Кроу ніколи не чула про Барклітаун у Сьомому районі», — подумала Морріґан.

Вона із захопленням і дедалі більшою тривогою спостерігала за Юпітером. Брама гори Флорієн? Дипломатична віза для викладачів? Якісь нісенітниці. Її серцебиття було таке гучне, що, здавалося, гупало на весь арахніпод. Але Юпітер був незворушний. Він люб’язно і спокійно брехав у відповідь на запитання прикордонників.

— Чи має вона дозвіл на вхід до Першого району?

— Звісно, — сказав Юпітер, — віза для навчання й проживання.

— Покажіть ваші документи.

— Документи? — впевненість Юпітера почала кудись зникати. — Так, звісно. Документи. Ми забули про… документи… Зачекайте, я впевнений, що маю… дещо…

Морріґан затамувала подих, поки він рився у відсіках панелі керування, врешті діставши обгортку від шоколадного батончика та використану паперову серветку. Безтурботно всміхаючись дівчинці, він притиснув їх до скла, щоб гігантське око їх оглянуло. Ніби справжній божевільний.

Здавалося, ця хвилина тиші тривала вічно, і Морріґан приготувалася почути сирени, сигналізацію, озброєних охоронців, які вламуються всередину арахніпода…

Мікрофон потріскував і гудів. Голос з іншого боку глибоко зітхнув і прошепотів:

— Серйозно, ти навіть не намагаєшся…

— Вибач, це все, що я знайшов! — прошепотів Юпітер у відповідь, дивлячись у величезне око, і винувато знизав плечима.

— Можете йти далі, — нарешті прогримів голос.

— Чудово, — сказав Юпітер, знову втискаючись у шкіряне крісло. Морріґан видихнула з полегшенням. — Молодець, Філе.

— О, заради Бога, — з гучномовця почулися приглушені звуки і виск, ніби мікрофон упустили на землю, і голос прошепотів, — Норте, я просив тебе не звертатись до мене на ім’я, коли я на службі.

— Вибач. Передавай Мейзі вітання.

— Заходь на обід наступного тижня і зможеш сам їх передати.

— Так і зроблю. Ра-ра! — Юпітер поклав мікрофон на місце та обернувся до Морріґан. — Ласкаво просимо до Невермура.

Туман розвіявся, і вони побачили величезну кам’яну арку зі срібними ворітьми, що яскраво мерехтіли.

Невермур. Це слово крутилося в голові Морріґан. До цього вона його бачила лише раз, у листі з пропозицією від Товариства Дивообраних. Тоді воно нічого для неї не значило, просто слово та й годі.

— Невермур, — прошепотіла вона до себе.

Їй подобалось його звучання. Ніби якась таємниця, щось, що належить тільки їй.

Юпітер запустив Октавію, прочитавши на екрані повідомлення: «Місцевий час: 6:13 ранку першого дня Світання, Весни Першого, Третьої Ери Аристократів. Погода: прохолодно, небо чисте. Загальний настрій міста: оптимістичний, сонний, злегка напідпитку».

Ворота відчинилися з глухим скрипом, і арахніпод ожив. Морріґан глибоко вдихнула, коли вони ввійшли в місто. Вона ще ніколи не бувала поза межами Джекалфакса і була не готова до того, що за цими ворітьми.

У Джекалфаксі все було правильним, охайним і… нормальним. Будинки стояли одноманітними рівними рядами — однакові цегляні будинки на прямих чистих вулицях — один за одним. Відтоді як сто п’ятдесят років тому побудували перший у місті квартал, наступні споруджували якщо не в точнісінько такому стилі, то достатньо однаковими, щоб, глянувши на Джекалфакс із висоти, можна було подумати, що все місто планувала самотня нещасна архітекторка, яка ненавиділа життя.

Невермур був не схожий на Джекалфакс.

— Ми на півдні, — сказав Юпітер, показуючи на карту Невермура на екрані панелі керування.

Арахніпод крадькома повз темними тихими вулицями, уникаючи підозрілих перехожих тут і там.

Темні вулиці були вкриті наслідками нічних святкувань Вечоріння. Повітряні кульки й стрічки були розкидані на передніх дворах і ліхтарних стовпах, і перші ранкові прибиральники збирали пляшки у великі залізні відра. Деякі люди все ще святкували у передвранішньому світлі, наприклад група молодиків, які, спотикаючись, виходили з пабу та проникливо виспівували «Пісню Світання».

— Друуууууже мій, не журииииись, поглянь-но,

Вже надхооооодить нове Світааааааання…

— Піте, ти фальшивиш, це… ні, перестань співати, ти фальшивиш…

— Нова Ееееееееееера вітаааає нааас,

Бо Староооої скінчиииився чааас…

— …ні, тут треба… тут мелодія йде вниз, а не вгору…

Октавія поспішала брукованими доріжками, вузькими алеями й підметеними бульварами — деякі з них були старомодними й акуратними, деякі — химерними і яскравими. Вони пропливли крізь район Оґден-на-Джуро, що мав такий вигляд, ніби тонув. Вулиці були заповнені водою, і люди пересувались у човниках. Навколо них здіймався легкий туман.

Куди б не глянула Морріґан, скрізь вигулькували зелені парки та крихітні церковні сади, цвинтарі і внутрішні дворики, фонтани та статуї, що освітлювалися теплим жовтим світлом газових ламп і раптовими спалахами феєрверків.

Вона вилізла зі свого крісла й бігала від вікна до вікна, тулячись обличчям до скла, намагаючись увібрати в себе все це. Хотіла б вона зараз мати камеру. Хотіла б вона вистрибнути з арахніпода й побігати цими вулицями!

— Перевір отой екран, — сказав Юпітер, указавши на нього кивком. Він вів Октавію плутаними задвірками. — О котрій світанок?

— Воно пише… шоста тридцять шість.

— Ми запізнюємося. Покажи мені, що ти