Елла Савицька - Провальні канікули, Елла Савицька

5

- ¡Buenos días, seniorita! - як я встигла зрозуміти, це був господар цього закладу. Він махнув мені в бік стільця навпроти і посміхнувся. Я обережно присіла на край, готуючись, якщо що, бігти. Хіба мало, що він мені запропонує. Я багато чула про роботу дівчат закордоном, які залишилися без документів, і такої долі не те, щоб не хотіла, а боялася до трясучки. - Me llamo Roberto Martinez (Мене звати Роберто Мартінез - переклад з ісп.). Я є господарем цього прекрасного ресторану, і я бачив на камері спостереження, що сталося. Мені дуже шкода! - перейшов він англійською і навіть співчутливо склав руки, ніби просив у бога допомоги для мене. Я не повірила.

- Мені теж! Але ж ви не для цього покликали мене сюди, щоб поспівчувати.

- Ні, Ви маєте рацію, сеньйорито! Річ у тім, що ви дуже смачно поїли! Правда ж? У мене гарний ресторан, навіть дуже.

- Так, було дуже смачно! - не стала заперечувати.

Α в голові вже судорожно міркувала, де ж мені знайти суму у вісімдесят баксів, щоб оплатити цей грьобаний, найдорожчий у моєму житті, обід. Адже він до цього хилить.

- Ось! Я знаю, що мої клієнти ніколи не йдуть незадоволеними. Усім подобається, усі приходять ще! І я не хочу здатися негостинним, особливо для такої чудової гості з іншої країни! Але ж ви розумієте, що я не можу розкидатися такими дорогими стравами. Адже я і бармену маю платити, і кухарям, і всьому іншому обслуговуючому персоналу. - Він продовжував посміхатися, таке відчуття, що посмішка була завжди приклеєна до його обличчя, і дратував цим тільки ще сильніше. Вісімдесят баксів, вісімдесят баксів. Як мені добути їх?

- Я розумію, Ви хочете, щоб я оплатила обід! - підсумувала я, даючи зрозуміти, що здогадалася, куди він хилить, і припиняючи подальшу балаканину ні про що.

- Si, seniorita! - він так радісно сплеснув долонями, і ще ширше усміхнувся, що мені здалося навіть, що його задоволений рот розірветься, як у Джокера.

- Я оплачу, обіцяю! - щоправда, поки що не знаю, як. - Просто мені потрібен час, щоб дістати гроші! Розумієте, у рюкзаку було все! Гроші, паспорт, навіть картка! Якби там була тільки готівка, було б набагато простіше. Зараз у мене грошей немає. - З гіркотою визнала я, а в голові знову поганим черв'яком почала гризти думка про те, як же я буду виплутуватися з цієї ситуації.

- Хмм... - нарешті паршива усмішка сповзла з іспанського обличчя, і він навіть на мить задумався. У світлому кабінеті, в який так яскраво пробивалося сонце з-за чистих фіранок, я почувалася не в своїй тарілці. Мені хотілося вибігти звідти й вирушити шукати того маленького мерзотника, який посмів вкрасти в мене все. А потім піти в поліцію і написати заяву. Тільки мені навіть таксі нема на що найняти. Я майже завила від відчаю, коли сеньйор Мартінез знову посміхнувся. От як можна посміхатися в такій ситуації, як моя?! Невже, у нього взагалі немає ні краплі співчуття?

- Я знайшов вихід! Судячи з чека, Ви мені винні вісімдесят два долари! Це не маленька сума. - Він багатозначно підкинув брову, а я примружилася. Тільки нехай спробує заїкнутися про те, про що я подумала, одразу ж огрію його стільцем, на якому сиджу. - На жаль, у Вас немає грошей, але ви можете відшкодувати оплату іншим способом.

- І яким же? - з викликом запитала я.

- За зміну мої офіціанти отримують двадцять доларів. Це без чайових. Я пропоную Вам... як Вас звати, до речі, сеньйорита? - схаменувся він.

- Емілія.

- Емілія! Чудове ім'я! Так от, Емілія! Ви можете ці гроші відпрацювати! - я ошелешено округлила очі, не вірячи в те, що він щойно сказав. - За чотири - п'ять днів, працюючи в моєму ресторані, ти зможеш повернути те, що щойно з'їла!

- Працюючи офіціанткою? - перепитала я.

- Si! Але не тільки! Наразі в мене туго з персоналом! Не вистачає робочих рук на кухні та в обслуговуванні залу.

- Але я не вмію готувати!

- Ох, ні! - голосно розсміявся він. - Готувати й не треба! Тільки допомагати мити посуд, іноді протирати підлогу в залі, і найголовніше - приймати замовлення! - я слухала його і дивилася в одну точку. Господи, ну чому? Чому саме в мене завжди все через дупу? Адже я приїхала відпочити! Розслабитися, а не впахувати в ресторані, та ще й як!

- А чому стільки роботи? Невже, у вас такий дефіцит персоналу?

- На жаль, так! Наприклад, зазвичай усю цю роботу робить бармен, і ще одна офіціантка, ну й іноді я підключаю свою доньку, коли наплив відвідувачів великий.

- Бармен миє підлогу і тарілки? - не повірила я.

- Si! Але й отримує він, звісно ж, за двох! Тепер цими днями, ти суттєво скоротиш йому роботи, і він трохи перепочине.

Працювати офіціанткою, де на мене постійно витріщатимуться такі ж, як і цей, хмирі, мені зовсім не хотілося. До сліз. Я була за крок від того, щоб зателефонувати татові і все йому розповісти. Але думка про те, що я не виправдала їхньої з мамою довіри, виявилася сильнішою. Я не можу так впасти в їхніх очах. Звичайно, вони і словом мені не дорікнуть, по суті, моєї провини немає в тому, що трапилося, таке могло статися з ким завгодно. Але все ж, я вже доросла дівчинка і сама повинна відповідати за свої вчинки. Якби не витріщалася в мобільний, як остання дурепа, то, можливо, швидше б зреагувала, і вже б ішла задоволена додому до Ельвіри. Але ні, мені треба було дивитися довбані, нікому не цікаві фотки, і проґавити всі свої гроші й документи. У цей момент я зненавиділа інстаграм!

- Тобто, я повинна буду п'ять днів з ранку до ночі обслуговувати відвідувачів, і час від часу мити підлогу і допомагати на кухні, якщо буде потрібна допомога? - уточнила я.

- No! Не цілий день! Тільки з чотирнадцятої години і до закриття! - сеньйор Мартінез плеснув у долоні й потер їх, задоволено поглядаючи в моє декольте.Чортів збоченець!

- Гаразд, - пробурмотіла я, розуміючи, що іншого виходу в мене немає. Позичити грошей у Ельвіри я не могла. Вони й так ледве кінці з кінцями зводять, і моя совість цього просто не дозволить, та й навряд чи в них знайдеться така сума. Можна, звісно, було б попросити в Пабло, але бути йому винною мені не хотілося. Я знаю його всього два дні, сумніваюся, що це достатній термін для такої послуги. Залишалося тільки сподіватися, що інших моїх робочих обов'язків під час роботи не спливе. А п'ять днів я якось переживу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍