Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

І чому я очікувала чогось іншого?

Вдивляюся повз нього й бачу, як мерехтить обрій міста далеко-далеко на відстані. Святкові вогні, яскравіші, ніж будь-коли, вкривають кожен дюйм кожного дерева, оживляючи парк унизу. Деякі навіть натягнуті між деревами, утворюючи чарівний навіс, під яким можна пройти, відкинувши голову й роззявивши рота.

За все своє життя я жодного разу не була на даху. З тремтінням натягую на собі куртку, охоплюючи тіло руками, і переводжу погляд на нього.

— Гарний краєвид чи ні, нащо ризикувати навернутися з сьомого поверху? — питаю я його, щиро дивуючись, що може бути в голові у людини з дефективними легенями, яка лютої зими видирається на дах.

Його блакитні очі загоряються так, що в мене йойкає в шлунку.

— Ти колись бачила Париж із даху, Стелло? Чи Рим? Чи хоча б ось це? Це єдине, проти чого вся ця медична дурня здається незначною.

— Медична дурня? — питаю я, роблячи два кроки до нього. Шість кроків. Межа. — Завдяки цій медичній дурні ми досі живі.

Він фиркає, закочуючи очі.

— Завдяки цій медичній дурні ми не можемо бути там і жити по-справжньому.

Моя кров починає скипати.

— Ти хоча б знаєш, як тобі пощастило брати участь у цьому випробуванні? А ти сприймаєш усе як належне. Розбещений мажорний покидьок.

— Стривай, звідки ти знаєш про випробування? Розпитувала про мене?

Я не зважаю на його питання й продовжую.

— Якщо тобі байдуже, то забирайся, — парирую я. — Нехай хтось інший посяде твоє місце у випробуванні. Хтось, хто хоче жити.

Підіймаю погляд на нього, спостерігаючи, як падає сніг у проміжку між нами й зникає, осідаючи у твань під нашими ногами. Ми мовчки дивимось одне на одного, а тоді він знизує плечима з непроникним виразом обличчя. Він робить крок назад, знову до краю.

— Твоя правда. Тобто я все одно помираю.

Я звужую очі. Він цього не зробить. Чи як?

Ще один крок назад. І ще один. Його кроки риплять по свіжому снігу. Він не зводить з мене очей, закликаючи сказати щось, зупинити його. Змушуючи гукнути його.

Ближче. Майже на краю.

Я різко вдихаю. Холод дряпає мої легені зсередини.

Він заносить ногу над краєм, і від самого вигляду обриву моє горло стискається. Він не може…

— Вілле! Ні! Зупинись! — кричу я, підступаючи ближче до нього. Моє серце оглушливо калатає.

Він зупиняється з завислою над прірвою ногою. Ще один крок, і він би впав. Ще один крок, і він би…

Ми мовчки дивимось одне на одного. Його блакитні очі цікаві й допитливі. А тоді він заходиться реготом, гучним, глибоким і диким, і це так знайомо — наче сіль на рану.

— О Боже. Твоє обличчя зараз було просто безцінне, — він перекривляє мій голос: — «Вілле! Ні! Зупинись!»

— Ти що, негіднику, знущаєшся? Нащо ти це робиш? Розбитися на смерть — це тобі не жарт!

Відчуваю, як мене всю трусить. Вганяю нігті в долоню, намагаючись зупинити тремтіння, і з цим розвертаюсь і йду від нього.

— Ой, годі тобі, Стелло! — кричить він мені вслід. — Я ж лише дуркував.

Я відчиняю двері й переступаю через гаманець, бажаючи опинитися якнайдалі від нього. Чому я взагалі переймаюся? Нащо дерлася чотири поверхи вгору, аби перевірити, чи він живий?

Збігаю на кілька сходинок униз, підіймаю руку й розумію… Я забула надіти маску.

Я ніколи не забуваю про маску.

Сповільнюю крок, а тоді взагалі зупиняюся — виникає ідея. Підійнявшись назад до дверей, я повільно витягаю доларову купюру з вимикача сигналізації, кладу в кишеню і кулею лечу вниз, на третій поверх лікарні.

Притулившись до цегляної стіни, я переводжу подих, а тоді стягую з себе куртку і шарф, відчиняю двері й простую до себе в кімнату, наче щойно була у ВНІТ. Десь удалині надривається сигналізація на даху — то Вілл відчиняє двері, щоб зайти всередину. Далека, але надсадна, вона луною розноситься по сходах, вібруючи в коридорі.

Я не можу стримати усмішку.

Джулі жбурляє блакитну теку пацієнта на стіл за перегородкою, трусить головою й бурмоче до себе:

— На дах, Вілле? Та невже?

Приємно знати, що я не єдина, кого він до сказу доводить.

Виглядаю з вікна, стежачи, як падає сніг у неоновому сяйві вогнів у дворі. Коридор нарешті затих після годинної догани Віллу. Глянувши на годинник, я бачу, що зараз лише восьма вечора, тож у мене безліч часу, щоб попрацювати над пунктом 14 мого списку «Підготувати застосунок до бета-тесту» і пунктом 15 «Заповнити таблицю дозування для діабетиків», перш ніж лягти спати.

Перед тим як почати, швиденько продивляюся фейсбук — червоне сповіщення запрошує мене в п’ятницю ввечері на Вибухову Виїзну Пляжну Шкільну Вечірку в Кабо. Клацаю на сторінку й бачу: вони скористалися описом, який накреслила я, ще коли сама організовувала цю вечірку. Не знаю, краще мені від цього чи гірше. Проглядаю список людей, що йдуть, бачу фотографії Каміли та Мії, Мейсона (тепер уже без Брук) і ще фотографії кількох людей з моєї школи, які вже дали згоду.

Мій айпад починає дзеленчати, і я бачу дзвінок у FaceTime від Каміли. Вони наче знали, що я думаю про них. Усміхаюся й веду пальцем по екрану, приймаючи дзвінок. Яскраве сонячне сяйво якогось чарівного пляжу, на якому вони сидять, заливає екран айпада і мало не сліпить мене.

— Гаразд, офіційно визнаю: я вам заздрю! — кажу я, коли перед очима випливає засмагле обличчя Каміли.

Мія хутко вистромлює голову над плечем Каміли, на екрані з’являються її кучері. На ній цільний купальник у горошок, який я допомогла їй обрати, але часу на люб’язності вона явно не має.

— Там є симпатичні хлопці? І не смій казати…

— «Лише По», — доказуємо ми хором.

Каміла знизує плечима, поправляючи окуляри.

— По рахується. Він СИМПАТИЧНИЙ!

Мія пирхає, підштовхуючи Камілу.

— Його ти сто відсотків не цікавиш, Каміло.

Каміла грайливо штурхає її в руку, а тоді застигає, мружачись на мене.

— О Боже. Невже є? Стелло, там є якийсь гарний хлопець?

Я закочую очі.

— Він не гарний.

— Ага! — вони вдвох верещать від захвату, і я передчуваю шквал питань, що зараз рине на мене.

— Мені треба йти! Поговоримо завтра! — кажу я попри їхні заперечення й перериваю дзвінок.

Спогад про дах ще надто свіжий