Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

і химерний, щоби про нього говорити. На екрані знову з’являється сторінка з пляжної вечірки в Кабо. Збираюся натиснути «Не йду», та мені бракує духу зробити це просто зараз, тож натомість я просто закриваю сторінку й запускаю Visual Studio.

Відкриваю проект, над яким працюю, і починаю один за одним розбирати рядки коду, вже відчуваючи, як розслаблюються при цьому м’язи. Знаходжу помилку в рядку 27, де ввела с замість х як змінну, і брак знака рівності в рядку 182, але окрім того застосунок нарешті здається готовим до бета-тесту. Я ледве можу в це повірити. Згодом відсвяткую з чашечкою пудингу.

Намагаюся перейти до таблиці дозування для діабетиків в електронному списку найпоширеніших хронічних станів і перебираю різний вік, вагу й медикаменти. Але швидко усвідомлюю, що натомість витріщаюся на порожні колонки, вистукуючи пальцями по краю ноутбука, а думками перебуваю за мільйон миль звідси.

Зосередься.

Тягнуся по свій кишеньковий записник, викреслюю пункт 14 і намагаюся відчути спокій, що зазвичай настає після виконання завдань зі списку, але не зараз. Я завмираю з олівцем над пунктом 15, переводячи погляд із порожніх електронних колонок і рядків на «Заповнити таблицю дозування для діабетиків».

Незавершено. Гм.

Жбурляю записник на ліжко. Живіт наливається тривогою й неспокоєм. Встаю, підходжу до вікна й відсуваю рукою жалюзі.

Мій погляд переміщується на дах, на те місце, де стояв Вілл. Я знаю, що коли піднялася туди, він був звичайним собою, та я не уявляла ні кашлю, ні вагань. Ні страху.

Містер Смерть-Прийде-По-Нас-Усіх не хотів помирати.

Стривожена, я підходжу до мого візка з ліками, сподіваючись, що виконання пункту «Розібрати ліки перед сном» у моєму списку допоможе мені заспокоїтися. Пальцем вистукую по краю візка, дивлячись на батарею пляшечок, потім знов у вікно на дах, а потім знову на пляшечки.

Він хоча б свої процедури виконує?

Можливо, Барб здатна примусити його вживати більшу частину ліків, та не буде ж вона стояти поряд під час кожної дози. Вона може запхати його у віброжилет, та не може гарантувати, що він носитиме його належні півгодини.

Імовірно, він не виконує всіх призначених процедур.

Намагаюся розставити ліки послідовно, беручи їх і перемішуючи у візку, та назви зливаються. Замість спокою я почуваюся дедалі більш пригніченою, і мою голову зусібіч стискає гнів.

Борюся з кришечкою на розріджувачі слизу, щосили тисну на неї, намагаючись відкрутити.

Я не хочу, щоб він помер.

Ця думка бере гору над пригніченістю й заявляє про себе — чиста, гучна і така раптова для мене, що я навіть не розумію її. Лише бачу, як він підходить до краю даху. І навіть попри те, що він дійсно найгірший з усіх…

Я не хочу, щоб він помер.

Я різко скручую кришечку, і та відлітає. Пігулки дощем розсипаються по візку. Сердито грюкаю пляшечкою по столу, і від удару пігулки підстрибують знову.

— Чорт!

Розділ 6

Вілл

Я відчиняю двері своєї палати і з подивом бачу Стеллу, що підпирає стіну по той бік коридору. Після того що я утнув учора, я гадав, вона уникатиме мене ЩОНАЙМЕНШЕ тиждень. На ній десь чотири маски й дві пари рукавичок, її пальці міцно стискають пластикові поручні в стіні. Вона робить рух, і я відчуваю запах лаванди.

Пахне приємно. Схоже, мій ніс кайфує від усього, що не тхне хлоркою.

Я посміхаюсь.

— Ти мій проктолог?

Кидає на мене крижаний, сказав би я, судячи з видимої частини обличчя, погляд і нахиляється зазирнути повз мене в кімнату. Озираюся глянути, на що вона дивиться. Книги з мистецтв, віброжилет на краю ліжка, куди я скинув його, тільки-но Барб пішла, мій розгорнутий альбом на столі. Ось майже й усе.

— Так і знала, — нарешті каже вона, ніби підтверджує розгадку великої таємниці з «Шерлока Голмса». Простягає руку у двох рукавичках. — Дай-но глянути на твою схему лікування.

— Жартуєш чи що?

Ми люто дивимось одне на одного. Її карі очі метають у мене клинки, я намагаюся зиркати на неї таким самим страшким поглядом. Але я втомився як собака, тож цікавість бере гору. Закотивши очі, розвертаюсь і йду перевертати кімнату в пошуках папірця, який, імовірно, вже десь на смітнику.

Відсуваю кілька журналів і шукаю під ліжком. Швиденько гортаю кілька сторінок альбому і навіть зазираю під подушку для показовості, але його ніде немає.

Випрямляюся й хитаю головою.

— Не можу знайти. Пробач. До зустрічі.

Однак вона не зрушує з місця й зухвало схрещує руки, відмовляючись іти.

Тож я продовжую шукати, нишпорячи очима по кімнаті, доки Стелла нетерпляче тупцяє ногою в коридорі. Усе марно. Та штука вже… стривайте.

Я помічаю свій кишенькового розміру блокнот на одежній шафці, між задніх сторінок якого втиснута схема лікування, акуратно згорнута й ледь помітна серед його маленьких аркушів.

Певно, моя мати сховала її там, щоб не опинилася в урні.

Хапаю її, прямую назад до дверей і простягаю папірець Стеллі.

— Не факт, що це твоя справа…

Вона вихоплює в мене папірець і знов притискається спиною до стіни. Бачу, як несамовито вона проглядає акуратні стовпчики й рядки, з яких я зробив поганеньку карикатуру в стилі «Донкі-Конга»[6], доки мама балакала з докторкою Гемід: над цифрами дозування стирчить драбина, поміж назвами процедур котяться діжки, а в лівому кутку біля мого імені панянка в біді верещить: «ДОПОМОЖІТЬ!» Дотепно, еге ж?

— Що за… як ти міг… навіщо?

Вочевидь, вона так не вважає.

— Це що, аневризма? Покликати Джулі?

З чорнішим за хмару обличчям вона тицяє мені папірець.

— Слухай, — кажу я, здіймаючи руки. — Я розумію, що в тебе якийсь синдром рятувальника, але не чіпай мене.

Хитає на мене головою:

— Вілле, ці процедури обов’язкові. Ці ліки обов’язкові.

— Мабуть, тому їх і пхають мені в горлянку.

Чесно кажучи, все може бути необов’язковим, якщо ти достатньо винахідливий.

Стелла хитає головою, здіймаючи руки, і рвучко прямує геть по коридору.

— Від тебе здуріти можна!

На мій подив, слова докторки Гемід, чуті раніше, починають крутитись у мене в голові. «Не наближатися до них на відстань витягнутої руки. Заради їхньої безпеки і твоєї». Хапаю маску з невідкритої коробки, яку поставила Джулі біля моїх дверей, кладу до кишені й підтюпцем біжу за нею.

Глянувши вбік, бачу низенького русявого хлопця з гострим носом і ще гострішими вилицями, який виглядає з кімнати 310, з цікавістю