Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

заклинюю двері гаманцем Louis Vuitton, подарованим нею кілька місяців тому. Але це ідіотський подарунок для того, хто нікуди не ходить, окрім лікарняних кафетеріїв.

Хоча б під двері його можна підкласти.

Я встаю, глибоко вдихаю й машинально заходжуся кашлем, коли холодне, різке зимове повітря обпікає мені легені. Приємно, однак, бути надворі, а не сидіти замкненим в однотонних стінах.

Я потягуюся, підіймаючи погляд у блідо-сіре небо. Прогнозовані сніжинки нарешті повільно кружляють у повітрі, осідаючи на мої щоки й волосся. Повільно підходжу до краю даху та сідаю на крижаний камінь, звісивши ноги вниз. Видихаю, почуваючись так, ніби стримував цей видих, відколи опинився тут два тижні тому.

Усе звідси здається прекрасним.

Хоч у якій лікарні я опинявся, завжди знаходив спосіб вибратися на дах.

Я бачив паради з даху в Бразилії, людей, схожих на яскравих різнобарвних комах, які танцювали вулицями, дикі й вільні. Я бачив Францію, охоплену сном, Ейфелеву вежу, що яскраво сяяла вдалині, бачив, як тихо згасало світло у квартирах на третьому поверсі, а в небі ліниво проступав місяць. Я бачив каліфорнійські пляжі, воду, що простирається на довгі милі, людей, які вранці першим чином ніжаться в прекрасних хвилях.

Усі місця різні. Усі унікальні. Однакові лише лікарні, звідки я їх бачу.

У цьому місті життя — не свято, але в певному розумінні тут доволі затишно. Може, я мав би почуватися тут зручно, але мені тільки стає тривожніше. Мабуть, тому, що вперше за вісім місяців я там, звідки рукою сягнути до дому. Дому. Там, де Гоуп і Джейсон. Де мої колишні однокласники потроху підбираються до своїх випускних екзаменів, націлившись на обраний батьками навчальний заклад з Ліги Плюща. Там, де моя спальня, де насправді лежить моє божевільне життя, пусте й непрожите.

Я стежу за фарами автівок, що проносяться трасою повз лікарню, за мерехтінням святкових вогнів на відстані, за дітьми, що, сміючись, катаються льодовим ставком біля маленького парку.

У цьому є дещо просте. Свобода, від якої сверблять пальці.

Пам’ятаю, як колись ми з Джейсоном каталися льодовим ставком трохи далі вулицею від його будинку і холод пробирав нас до кісток під час гри. Ми годинами пропадали там, влаштовували змагання, щоб перевірити, хто проїде далі не впавши, жбурляли один в одного сніжками й робили снігових янголів.

Ми розважалися на повну до останньої хвилини, коли невідворотно з’являлася мати й тягла мене в дім.

У лікарняному дворі засвічуються вогні, і, глянувши вниз, я бачу дівчину, яка сидить у своїй кімнаті на третьому поверсі й набирає щось на своєму ноутбуку, в парі навушників, зосереджена на екрані.

Постривайте.

Я примружуюся. Стелла.

Холодний вітер куйовдить мені волосся, і я надягаю капюшон, спостерігаючи за її обличчям, доки вона друкує.

Над чим узагалі вона може працювати? Це ж суботній вечір.

Вона була така інакша на тих відео, що я переглянув. Питаю себе, що змінилось. Усе через це? Через лікарняні справи? Пігулки, процедури й усі ці вибілені стіни, що тиснуть на тебе й повільно душать день за днем?

Я встаю, балансуючи на краю даху, і вдивляюся у двір на сім поверхів нижче, лише на мить уявивши невагомість, абсолютну невимушеність падіння. Бачу, як Стелла підіймає очі від скла, і наші погляди зустрічаються тієї ж миті, як вітер вибиває з мене дух. Намагаюся вдихнути, щоби втягнути його назад, але мої нікчемні легені ледве приймають кисень.

Усе повітря, що мені вдається вдихнути, застрягає в горлі, і я починаю кашляти. Сильно.

Ребра ниють, за кожним разом кашель дедалі більше витягує повітря з легень, а очі починають сльозитися.

Нарешті я починаю опановувати це, але…

Моя голова йде обертом, зір по краях темніє.

Я смикаюся, переляканий, і ворушу головою, намагаючись зосередитися на червоних дверях виходу, чи на землі, чи на чому-небудь. Дивлюся на свої руки, благаючи, щоб чорнота розсіялась і світ знову проступив перед очима, і знаю, що до вільного падіння з краю даху — досі не більш як дюйм.

Розділ 5

Стелла

Я рвучко відчиняю двері на сходи й застібаю на собі куртку, дибаючи нагору. Серце гупає так гучно, що я ледве чую під собою власні кроки, біжучи по сходах.

Він, мабуть, з глузду з’їхав.

Я досі бачу, як він стоїть на краю даху, готовий зірватися з сьомого поверху й розбитися на смерть, і страх проступає в кожній рисі його обличчя. Нічого подібного до колишнього самовпевненого вишкіру.

Зі свистом долаю п’ятий поверх, лише на мить зупиняючись перевести подих і чіпляючись пітними долонями за холодні металеві поручні. Вдивляюся через сходи на горішній поверх, і в мене голова йде обертом. Хворе горло палає. Немає навіть часу схопити кисневий концентратор. Лише два поверхи. Ще два. Змушую себе продовжувати шлях нагору, переставляючи ноги за командою: лівою, правою, лівою, правою, лівою, правою.

Нарешті видніються двері на дах, трохи прочинені під яскраво-червоною сигналізацією, готовою спрацювати.

Вагаючись, переводжу погляд із сигналізації на двері і назад. Але чому вона не спрацювала, коли Вілл відчинив двері? Зламана?

А тоді бачу. Складена доларова купюра утримує перемикач і не дає завити сигналізації, сповіщаючи всіх у лікарні, що якийсь довбень із кістозним фіброзом і суїцидальними нахилами вештається на даху.

Хитаю головою. Може, він і божевільний, але це кмітливо.

Двері заклинені гаманцем, і я якнайшвидше прослизаю в шпарину, слідкуючи за тим, щоб доларова купюра надійно лишалася на місці над перемикачем. І зупиняюсь як укопана, вперше вдихнувши по-справжньому за сорок вісім східців. Окинувши поглядом дах, я з полегшенням бачу, що він відійшов на безпечну відстань від краю й не вбився на смерть. Він з подивом на обличчі озирається на моє сопіння. Я тугіше натягую свій червоний шарф — холодне повітря щипає обличчя й шкіру; дивлюся вниз, аби впевнитися, що його гаманець і досі під одвірком. А тоді щодуху кидаюся до нього.

— Маєш передсмертне бажання? — викрикую я, зупиняючись за вісім кроків від нього — більш ніж безпечна дистанція. Він, може, й має, а я от точно ні.

Його щоки й ніс червоні від холоду, тонкий шар снігу зібрався на його хвилястому русявому волоссі й на капюшоні його бордової толстовки. Коли в нього такий вигляд, я майже здатна повірити, що він не такий уже ідіот.

Але потім він знов починає балакати.

Знизує плечима, жестом указуючи через дах на землю внизу.

— Моїм легеням хана. Тож насолоджуюся краєвидом, доки можу.