Стівен Кінг - Салимове Лігво

class="p">Вона пройшла до його спальні і холодно подивилась на нього. Хлопчику вже десять місяців, але був він хворобливим і плаксивим. Тільки минулого місяця почав повзати. Може, в нього той поганий поліомієліт чи ще щось. Зараз там щось таке було в нього на руках, а ще й на стіні. Вона ворухнулася вперед, дивуючись, у що це він, во ім’я Марії, закалявся.

Їй було сімнадцять, і в липні вони з чоловіком відсвяткували першу річницю свого весілля. На той момент, коли вона виходила за Ройса Мак-Дуґалла, з шестимісячною вагітністю і схожа на дирижабль «Ґуд’їар»[53], шлюб здавався таким достоту благословенним, яким його тоді оголосив отець Каллаген — просто благословенним рятувальним виходом. Тепер він здавався просто купкою каків.

Кака й була саме тим, побачила вона з огидою, чим Ренді вимазав собі всі руки, і стінку, і волосся.

Вона стояла з холодною пляшкою в руці, тупо дивлячись на дитя.

Оце й є те, заради чого вона кинула старшу школу, кинула друзів, свої надії стати моделлю. Заради цього гидотного трейлера, що навіки застряг тут, на Присілку, і пластик всередині вже смугами відстає від поверхонь, заради чоловіка, який працює на фабриці цілий день і йде пити або грати в покер зі своїми непутящими приятелями з авто­заправки ввечері. Заради цього дитяти — викапаний його непутящий батечко й вимазує каками геть усе.

Він кричав на всю силу своїх легень.

— Заткайся, ти! — крикнула вона раптом у відповідь і кинула на нього пластикову пляшку. Та вдарила його в лоба і він перекинувся в своїй колисці на спину, репетуючи й молотячи ручками. Зразу під лінією волосся відбилося червоне коло, і вона відчула, як жахлива хвиля задоволення, жалості і ненависті сплеснулася їй у горлі. Вона, неначе якусь ганчірку, вихопила його з колиски.

— Заткнися! Заткнися! Заткнися!

Вона вдарила його двічі, перш ніж змогла себе зупинити, і Ренді так сильно зайшовся від болю, що його крики стали аж беззвучними. Він лежав, хапаючи ротом повітря, у своїй колисці, обличчя було фіолетовим.

— Я вибачаюся, — пробурмотіла вона. — Ісусе, Маріє і Йосифе. Я вибачаюся. З тобою все гаразд, Ренді? Одну хвилиночку, зараз мама тебе відчистить.

Коли вона повернулась назад з мокрою ганчіркою, напухлі повіки Ренді майже сховали його очі і вже синішали. Але пляшечку він узяв, і коли вона вологою ганчіркою почала витирати йому обличчя, він їй беззубо заусміхався.

Скажу Рою, що я його переповивала і він упав зі стола, подумала вона. Він повірить. Ох, Боже, зроби так, щоби він повірив.

  6

6:45 ранку.

Більшість «синіх комірців» Салимового Лігва перебували в дорозі на роботу. Майк Раєрсон був одним з тих небагатьох, які працювали в самому місті. У щорічному міському звіті він значився як доглядач парків і спортивних майданчиків, але фактично Майк відповідав за підтримання в порядку трьох міських кладовищ. Влітку це забирало майже весь робочий час, але ж і взимку він не байдикував, як дехто з тутешніх, скажімо, отой в’їдливий Джордж Міддлер у реманентній крамниці, схоже, собі думає. Принагідно він працював ще й на Карла Формена, міського трунаря, а більшість старих людей зазвичай дають дуба взимку.

Зараз він їхав на Бернс-роуд своїм пікапом, до якого були завантажені великі садові ножиці, акумуляторний секатор для живоплотів, коробка штативів для меморіальних прапорців, лом, щоб підважувати надгробки, які, можливо, провалилися, та дві газонокосарки «Бріґґз & Стреттон»[54].

Зранку він постриже траву на Злагідному Пагорбі і підправить, де потрібно, надгробки та кам’яну огорожу, а по обіді поїде на протилежний кінець міста, до кладовища при Шкільному пагорбі, куди інколи вчителі приходять робити естампові копії надгробних рельєфів у пам’ять зниклої колись колонії «трясунів», які ховали там колись своїх померлих[55]. Але з усіх трьох міських цвинтарів Злагідний Пагорб подобався йому найбільше. Він сподівався, що одного дня і його зможуть поховати там — десь так років через сто.

Мав він двадцять сім років і протягом своєї доволі строкатої кар’єри три роки відбув у коледжі. Він не полишав надію колись туди повернутися і завершити навчання. Гарний з виду, відкритий, приємний, він не мав проблем з підчепленням неодружених жінок суботніми вечорами «У Делла» або в Портленді. Деяких з них відвертала його робота, і Майк щиро не міг цього зрозуміти. Приємна ж робота, і ніякого начальства нема, яке зазирало б тобі через плече, і робиш на свіжому повітрі, під Божими небесами; і що з того, якщо він інколи риє могильні ями або при нагоді кермує катафалком Карла Формена. Хтось же це мусить робити. На його розсуд, єдиним явищем, природнішим за смерть, був тільки секс.

Щось стиха собі мугикаючи, він повернув на Бернс-роуд і, рушаючи вгору пагорбом, перемкнув на другу передачу. Позаду нього згорда віялася суха курява. Крізь пониклу літню зелень обабіч дороги йому було видно стовбури безлистих дерев, що згоріли у тій великій пожежі 51-го року, наче кістки трухлявіючих скелетів. Він знав, що там легко потрапити в пастку вітролому і зламати собі ногу, якщо не бути обережним. Навіть через двадцять п’ять років залишається цей шрам тієї великої пожежі. Ну, так воно й ведеться. Посеред життя ми перебуваємо в смерті[56].

Цвинтар лежав на верхівці пагорба, і Майк завернув на заїзд, готовий вилізти й відімкнути браму… та тут же вдарив по гальмах, і трак, здригаючись, став.

На кованих залізних воротах униз головою висіло тіло собаки, і земля внизу була закаляна його кров’ю.

Майк виліз із кабіни і поспішив туди. З задніх кишень він витяг робочі рукавиці й одною рукою підважив голову собаки. Та піддалася з жахливою, безкостою легкістю, і Майк задивився в порожні, осклянілі очі Дока, напівкокера Віна П’юрінтона. Собаку було повішено на одному з високих шпичаків воріт, неначе шмат яловичини на різницькому гаку. Мухи, повільні серед прохолоди раннього ранку, вже ліниво повзали по трупу.

Майк щосили пружився, підсмикував і зрештою зняв його, відчуваючи нудоту в череві від тих болотних звуків, що супроводжували його зусилля. Цвинтарний вандалізм не був для нього чимсь новим, особливо під час Гелловіну, але до нього було ще півтора місяця і такого, як оце, він ще ніколи не бачив. Зазвичай вандали задовольнялися тим, що перекинуть кілька надгробків, надряпають кілька матюків або повісять на воротах паперового скелета. Але якщо це вбивство — робота якихось підлітків, тоді вони справжні паскудники. Вінові це розіб’є серце.

Він міркував, чи не повезти собаку прямо до міста і показати Паркінсу Ґіллеспі, та вирішив, що нічого цим не досягне, він зможе доставити бідолаху Дока у місто, коли поїде туди обідати — хоча навряд матиме сьогодні великий апетит.

Він відімкнув ворота і поглянув на свої рукавиці, які були вимазані в кров. Треба буде відчистити залізні ґрати воріт, і зрештою виглядало на те, що сьогодні по обіді на Шкільний Пагорб він не поїде. Він заїхав на кладовище і поставив машину, більше не мугикаючи. Весь смак пішов геть із цього дня.

  7

8:00 ранку.

Незграбні жовті шкільні автобуси виконували усталені рейси, підбираючи дітей, які чекали біля своїх поштових скриньок, тримаючи обідні пакунки й пустуючи. Одним із цих автобусів кермував Чарлі Родс, і його забірний маршрут покривав дорогу Теґґартів Ручай у східному Лігві та верхню