Стівен Кінг - Салимове Лігво

школу. Він ненавидів школу. Він ненавидів її нудьгу, її вимогу недвижно висиджувати по цілих п’ятдесят хвилин його часу, і ще він ненавидів усі предмети, за винятком деревообробки та рисування. Уроки англійської бісили, історія була дурня дурнею, а ділова математика незбагненною. І ніщо з того не мало значення, от де пекло. Коровам байдуже, говориш ти «мабудь» чи припускаєшся помилок в інших словах, їм байдуже, хто був головнокомандувачем клятої Потомакської армії під час клятої Громадянської війни[48], а щодо рахівництва, то його власний, крий боже, батечко не зможе скласти дроби дві п’ятих та одна друга навіть під загрозою розстрілу. Тому він і тримає бухгалтера. І лишень поглянути на того парубка! Вивчився в коледжі, а досі робить на такого бовдура, як його старий. Батько сам йому казав багато разів, що не в книжній науці секрет успішного бізнесу (а молочне господарство такий самий бізнес, як будь-який інший); знатись на людях — ось у чім секрет. Його батько — великий накидач отого лайна про чуда освіти, а сам зі своєю шестикласною освітою. Він нічого ніколи не читав, окрім «Рідерз Дайджесту»[49], а ферма заробляє $ 16 000 на рік. Знатися на людях. Мати змогу з ними ручкатися і передавати вітання їхнім жінкам по іменах. Атож, Гел знався на людях. Їх є два види: ті, якими він може попихати, і ті, якими не може. Чисельна перевага перших над другими десять проти одного.

На жаль, його батько був таким одним.

Він озирнувся на Джека, котрий повільно і мрійливо підкидав сіно з початої паки в перші чотири стійла. Ось вам книжний черв, татусів пестунчик. Жалюгідний дрібний гівнюк.

— Нумо, ворушися, — гукнув Гел. — Наддай ще сіна.

Він відімкнув комору і дістав перший з їхніх чотирьох доїльних апаратів. Несамовито кривлячись від блискоту його сталевого верху, він покотив апарат по проходу.

Школа. Та йобана, крий боже, школа.

Наступні дев’ять місяців зяяли перед ним, мов якась безкінечна могила.

  3

4:30 ранку.

Плоди вчорашнього пізнього доїння були перероблені і поїхали до Лігва, але тепер уже не в бідонах з оцинкованої сталі, а в картонних пакетах під яскравим лейблом «Молочарня Теннета». Батько Чарлза Ґріффена ще продавав своє молоко сам від себе, але зараз це вже не було практичним. Конгломерати зжерли останніх незалежних виробників. Молочником у західному Салимі був Ірвін П’юрінтон, і свій маршрут він розпочинав з Брок-стріт (називаною поза містом Брок-роуд або Та Безбожна Пральна Дошка). Пізніше він об’їде центром міста, а потім обробить передмістя вздовж Брукс-роуд.

У серпні Вінові виповнилося шістдесят один, і вихід на пенсію вперше почав здаватись йому справжнім і можливим. Його дружина, осоружна стара курва на ім’я Елсі, померла восени 1973 року (випередження його було єдиною люб’язною справою, яку вона зробила за двадцять сім років їхнього шлюбу), тож коли пенсія нарешті настане, він збирався забрати свого собаку, дворняжку-напівкокера на ім’я Док, і переїхати південніше, до Пемаквід Пойнту[50]. Він планував спати щодня до дев’ятої і ніколи більше не бачити, як сходить сонце.

Він зупинився перед будинком Нортонів і склав до свого козуба їхнє замовлення: помаранчевий сік, дві кварти молока, дюжина яєць. Коли вилазив з кабіни, в коліні стрельнуло болем, але слабенько. Цей день обіцяв бути чудовим. До звичайного замовлення місіс Нортон округлим, за методом Палмера[51], почерком Сюзен було до­писано: «Будь ласка, Віне, покладіть одну маленьку сметану. Дякую».

П’юрінтон пішов по сметану назад: мабуть, це буде один з тих днів, коли всім хочеться чогось особливого. Сметана! Одного разу він її куштував і йому хотілося виригати.

Небо на сході почало світлішати, а на полях між тут і містом королівським розсипом діамантів виблискувала роса.

  4

5:15 ранку.

Одягнена в заношений домашній халат і рожеві шльопанці Єва Міллер уже двадцять хвилин як встала. Вона готувала собі сніданок — яєчня з чотирьох яєць, вісім шматочків шинки, пательня смаженої картоплі. Це скромне снідання вона прикрасить двома скибочками тоста з варенням, десятиунцієвою склянкою помаранчевого соку[52] і чашкою кави з вершками на закінчення. Дебела, але не достоту товстуха; надто завзято вона працювала, щоби тримати свій заклад на належному рівні, де там їй було ще товстіти. Вигини її тіла були героїчними, раблезіанськими. Бачити її в русі, коли вона порається біля своєї восьмиконфорочної електроплити, то було як дивитися на неугавне хвилювання морського припливу або пересування піщаних дюн.

Вона любила поглинати свій сніданок саме так, цілковито на самоті, плануючи роботу на день. Роботи було чимало: середа — це той день, коли вона міняла постільну білизну. Наразі в неї було дев’ять пожильців, включно з отим новим, містером Міерзом. Будинок мав три поверхи й сімнадцять номерів, а ще ж були підлоги, які слід помити, сходи поскромадити, натерти воском перила, і килим пора перевернути в центральній спільній вітальні. З дечим собі допомогти вона покличе Пронозу Крейґа, якщо той не заспиться після важкої пиятики.

Якраз коли вона сідала до столу, прочинилися задні двері.

— Вітаю, Віне. Як ся маєш?

— Нічогенько. Коліно трохи вибрикує.

— Шкода таке чути. Ти можеш додати ще одну кварту молока і галон отого лимонаду?

— Звичайно, — сказав він покірливо. — Я знав, що сьодні буде саме такий день.

Вона колупалася в своїй яєчні, не реагуючи на це зауваження. Він П’юрінтон завжди вміє знайти, на що пожалітися, хоча Бог знає, він мусив би почуватися найщасливішою людиною серед живих після того, як та скажена мегера, з якою він був жонатий, упала з драбини в погреб і скрутила собі в’язи.

За чверть до шостої, якраз коли вона закінчувала другу чашку кави і курила «Честерфілд», об стіну будинку гепнула «Прес-Гералд» і впала в трояндові кущі. Це так уже втретє цього тижня; той хлопець Кілбі прагне бейсбольного успіху. Можливо, доставка газет здвигнула йому розум. Ну, хай газета поки полежить там. Найвранішніше сонячне світло, тоненьке й дорогоцінно золоте, вливалося крізь східні вікна. Це були найкращі хвилини її дня, і вона нізащо не потривожить їх незворушний спокій.

Її пансіонери користувалися плитою і холодильником — це, як і щотижнева переміна постільної білизни, входило в плату за житло — і невдовзі цей спокій буде зруйновано, щойно Ґровер Верілл і Мікі Сильвестер спустяться, щоб налопатися своєї каші і їхати на фабрику аж ген там, у Ґейтс-Фоллзі, де вони обидва працювали.

Так, ніби її думка послала їм сигнал з’явитися, зашуміла вода в унітазі на другому поверсі і Єва почула на сходах важкі робочі черевики Сильвестера.

Вона з зітханням підвелася і рушила рятувати газету.

  5

6:05 ранку.

Тонкий дитячий плач пронизав тонкий ранковий сон Сенді Мак-Дуґалл, і вона встала, все ще з затуманеними очима, подивитись на немовля. Вона обдерла гомілку об нічний столик і йойкнула:

— Кака!

Почувши її голос, дитина заплакала дужче.

— Замовч! — крикнула Сенді. — Я вже йду!

Вузьким коридором трейлера вона пройшла в кухню, струнка дівчина, що вже втрачала залишки тієї незначної привабливості, яку могла колись мати. Вона дістала з холодильника пляшечку Ренді, подумала, чи не підігріти її, та потім передумала: ну його к бісу. Якщо тобі аж так цього хочеться, скиглію, то зможеш попити й холодним.