Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

збираюся втручатися в життя інших людей якимось розпливчастим кавалком ектоплазми. Оця незрозуміла прихильність до всіх і кожного заважає по-справжньому зрозуміти бодай когось.

— Прихильність не мусить бути незрозумілою…

— І заважає бути вірним бодай комусь.

— Потрібно вдаватися в деталі. Зрештою, справедливість…

— Ненавиджу балачки та плітки. Краще тримати язика за зубами. А іноді взагалі не думати про людей. Справді вартісні думки народжуються в тиші.

— Бредлі, не кажіть так, прошу. Послухайте! Я казав, що для справедливого судження потрібно знати подробиці. Ви стверджуєте, що вам не цікаво, чому його позбавили диплома. А мало б бути! Ви називаєте його ще тим мерзотником. А я хотів би знати, яким «тим». Очевидно ж, що ви й самі гадки не маєте.

Щосили намагаючись стримати роздратування, я сказав:

— Я був радий позбутися своєї дружини, і він теж зник із мого життя. Хіба ви не збагнули? Мені це видається достатньо зрозумілим.

— А мені він сподобався. Я запросив його навідуватися до нас час від часу.

— О Господи!

— Але, Бредлі, ви не можете відкидати людей, просто викреслювати їх зі свого життя. Ви мусите цікавитися ними. Допитливість — ознака чуйності.

— Я не вважаю допитливість ознакою чуйності, це радше сигнал недобрих намірів.

— Письменник живиться подробицями.

— Такий письменник, як ви. Але не такий, як я!

— І знов за рибу гроші, — застогнав Арнольд.

— Навіщо захаращувати все джунглями «подробиць»? Коли уява оживає по-справжньому, потрібно забути про подробиці, вони лише заважають. Мистецтво — це не насмикані з життя шматки.

— Я цього ніколи й не казав! — запалився Арнольд. — Я ніколи не копіюю нічого з життя.

— А ваша дружина вважає інакше.

— Ось воно що. О Боже!

— Підслуховувати балачки та смакувати ганебні подробиці — це ще не мистецтво!

— Звісно ж, ні…

— І мінливий романтичний міф — теж ні. Мистецтво — це уява. Уява змінює реальність, переплавляє її. Без уяви накопичуються, з одного боку, дурнуваті деталі, а з іншого — порожні мрії.

— Бредлі, я знаю, що ви…

— Мистецтво — це не балачки плюс фантазія. Мистецтво народжується в нескінченній стриманості й тиші.

— З нескінченної тиші не народиться мистецтво! Лише люди без жодної краплі таланту вважають, що більше — значить гірше!

— Створювати щось можна лише тоді, коли відчуваєш, що маєш вроджене право володіти ним. А ті, хто шукають простіших шляхів, ніколи не отримають нагороди…

— Дурниці! Я пишу попри те, подобається мені це чи ні. І завершую створене, досконале воно чи ні. А все інше — просто лицемірство. Мені не потрібна муза. Це й значить — бути професійним письменником.

— Тоді я, слава Богу, не «професійний письменник».

— Бредлі, ви просто великомученик. І занадто романтизуєте мистецтво. Коли йдеться про нього, ви справжній мазохіст, вам хочеться страждати, хочеться відчувати, що ваша нездатність творити має якесь стале значення.

— Бо так і є.

— Досить вам, будьте простішим, дозвольте собі збадьоритися! Не уявляю, чому ви такий набундючений. Ваша проблема в тому, що ви думаєте про себе як про «письменника». Чому б не думати про себе як про людину, яка час від часу пише щось, яка може написати щось у майбутньому? Навіщо перетворювати це на життєву драму?

— Нічого подібного, я не думаю про себе як про письменника. Це ви «письменник» до кінчиків нігтів, а я — ні. Я вважаю себе митцем, захопленим своєю справою. І звісно ж, це життєва драма. Чи ви натякаєте, що я якийсь дилетант?

— Ні-ні…

— Тому що, якщо так…

— Бредлі, прошу, не починаймо знову давньої дурнуватої сварки. У мене вже сил немає.

— Гаразд. Перепрошую. Вибачте.

— Ви так розпалюєтеся й так витіювато висловлюєтеся. Весь час здається, що ви цитуєте когось.

У кишені мого плаща лежав складений відгук на Арнольдів роман і пік мене вогнем. Книжка Арнольда Баффіна була скупченням потішних анекдотів, зліплених у «пікантні історії» за допомогою напівсирого необдуманого символізму. Темні сили уяви кидалися в очі своєю відсутністю. Арнольд Баффін писав забагато, зашвидко. Правду кажучи, Арнольд Баффін був просто талановитий журналіст.

— Поновімо наші недільні зустрічі, — запропонував він. — Я діставав таку насолоду від наших бесід… Але нам варто намагатися не втрапляти більше в цю пастку для старих щурів. Щойно заходить мова про певні теми, ми обидва перетворюємося на механічні іграшки та дзижчимо як заведені. Чому б вам не приєднатися до нас за ланчем наступної неділі?

— Сумніваюся, що Рейчел захоче мене бачити наступної неділі.

— Чому ні?

— Та й усе одно я їду за кордон.

— Справді, я й забув. Куди збираєтеся?

— До Італії. Поки що точно все не спланував.

— Але ж ви не одразу поїдете, хіба ні? Приходьте в неділю. І повідомте нас, куди саме в Італії ви плануєте навідатися. Ми теж там будемо, могли б зустрітися.

— Я зателефоную. А зараз, Арнольде, мені краще піти.

— Гаразд. Дякую. І не турбуйтеся через нас, самі знаєте.

Я бачив, що він не може дочекатися, коли я вже піду. Не дивно: ми обидва були виснажені.

Арнольд помахав мені рукою та квапливо зачинив двері. Дійшовши до хвіртки, я почув його грамофон. Мій друг, мабуть, побіг назад до вітальні та, наче одержимий, завів платівку. Мелодія нагадувала Стравінського чи когось такого. Від музики та його вчинку мені аж зуби зціпило. Боюся, я належу до тих людей, які, за Шекспіром, «на зраду здатні, на грабунки й підступ»[11].

* * *

Глипнувши на годинника, я здивувався: було вже близько восьмої вечора. Знову засяяло сонце, хоча частина неба ховалася за темною, з металевим відблиском хмарою, мов за завісою. Світло було дещо моторошним, як трапляється літніми вечорами, коли ясне, але знесилене сонце розсипає в надвечірньому повітрі свої промені. Я помітив, як жахливо чітко окреслилося зелене листя приміських садів. Крилаті щебетухи й досі розливалися безглуздими піснями.

Від страху й потрясіння я почувався дуже втомленим і ледь сп’янілим — ноги мене майже не тримали. У мені вирували почуття. Частково я й досі відчував те легке нечестиве вдоволення, яке з’явилося, коли почув, що мій друг (тим паче цей друг) вскочив у халепу. З іншого боку, я радів, що не осоромився під час її вирішення. Утім, цілком можливо, що за це мені ще доведеться поплатитися. І Арнольд, і Рейчел можуть обурюватися моєю роллю в цій історії, а тоді їм заманеться покарати мене. Такі неприємності особливо дратували тепер, коли я збирався зникнути й на деякий час узагалі забути про Арнольда. Раптом я стривожено відчув себе бранцем власних гніву, роздратування та прихильності. Ця залежність обурювала й лякала. Я