Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

навіть розмірковував, чи не варто дочекатися неділі й відкласти свій від’їзд. У неділю я дістав би нагоду дослідити обстановку, оцінити збитки, трохи все залагодити. А вже потім втратити до цього інтерес і поїхати собі. Те, що вони вдвох гніватимуться на мене, свідка своєї сварки, здавалося неминучим. А втім, обоє були люди пристойні й розважливі, тож я міг сподіватися, що вони свідомо намагатимуться стримувати свої образи. Це свідчило на користь того, що варто зустрітися з Баффінами якнайшвидше й дозволити їм опанувати свої почуття, перш ніж час мине й події стануть історією. Проте в тих моторошних сутінках у мене виникло пророче передчуття, що, якщо не втечу до неділі, щось схопить мене й не відпускатиме. Я навіть подумав, чи не зупинити, бува, таксі (повз мене якраз проїжджало одне), повернутися додому, взяти валізи й вирушити на вокзал, а там сісти на перший-ліпший потяг, навіть якщо доведеться чекати до ранку. Але це, звичайно, була абсурдна ідея.

Тепер через моє легке занепокоєння стосовно того, що думатимуть про мене Баффіни, гостро постала проблема Крістіан. Але хіба це була проблема? Якби Френсіс не втрутився так нестерпно в моє життя, хіба я нині переймався б, що колишня дружина повернулася до Лондона? Не було навіть причин думати, що ми можемо десь випадково перестрітися. А якби їй спало на думку навідатися до мене, я ввічливо випровадив би її геть. Теж мені, велика прикрість. Але я не був такий упевнений. Френсіс розбурхав привидів минулого, які самі по собі були досить мерзенними. Чому я такий недоумок і познайомив його з Баффінами? Найгірший мій учинок, який можна собі уявити. Я вже пророчо передчував, що через цю дурнувату помилку ще довго втрачатиму глузд і відчуватиму докори сумління. Звісно ж, Арнольд одразу причепився до Френсіса. Він від природи чіплявся до всіх, як реп’ях.

А тепер, дізнавшись приголомшливі новини, що Френсіс — мій колишній свояк і позбавлений ліцензії лікар, певна річ, захоче познайомитися ближче. Не можна дозволити цьому статися. Я замислився, чи можу просто попросити Арнольда не чинити так, і вирішив, що, попри всю принизливість, це була найкраща та найпростіша можливість. Треба негайно й назавжди видалити Френсіса зі свого життя. Арнольд зрозуміє мене; це добре, але я вже й так звик до різкої критики Баффінового розуміння.

Потім я замислився: що ж нині відбувається в будинку Баффінів? Чи й досі Рейчел лежить, мов спотворений труп, утупившись у стелю, поки Арнольд у вітальні дудлить віскі та слухає «Жар-птицю»[12]? А може, вона знову за жахливою звичкою натягнула на обличчя простирадло. Чи все геть інакше? Арнольд укляк за дверима та благає впустити його, плаче та кляне себе. Чи, навпаки, Рейчел, ледве дочекавшись, поки я заберусь, спустилася вниз сходами й кинулася в чоловікові обійми. Імовірно, вони тепер сидять укупочці в кухні, готують вечерю й відкорковують особливу пляшечку, щоб відсвяткувати примирення. Шлюб — хитромудра загадка, дивний і жорстокий світ. Я радів, що живу поза його межами. Від думки про нього в мене аж звело шлунок. На мить я відчув таку «цікавість» (у тому сенсі, який вкладав у це слово Арнольд), що мало не повернувся пошпигувати за будинком і дізнатися, що там відбувається. Але, звісно ж, це був не характерний для мене вчинок.

Тоді я вже опинився неподалік від станції метро й вирішив не чинити дурниць. Не було сенсу тієї ж ночі поспіхом їхати з Лондона. Я спокійно повернуся додому, з’їм у пабі по сусідству сендвіч і рано ляжу спати. Вечір видався непростим, і тієї миті я відчув, що вже не юнак. Завтра я вирішу справи, які ще потребуватимуть вирішення, як-от: чи варто відкладати свій від’їзд до наступного тижня. Я з полегшенням подумав, що на сьогодні драми завершилися. Але на мене чекала ще одна.

Я перетнув широку вулицю та звернув у вузеньку вуличку з крамничками, що тяглася до вокзалу. Сутінки густішали, попри те що бліде моторошне сонце досі сяяло. У деяких крамничках засвітилося. Це був іще не присмерк, а тьмяне світло, наче яскраві промені вкрилися серпанком, і люди купалися в ньому, нечіткі, мов привиди. Усе довкола здавалося сном, і, гадаю, те, що я втомився, випив і нічого не їв, лише посилювало це відчуття. Перебуваючи в цьому настрої якоїсь приреченої духовної апатії, я не надто здивувався чи зацікавився, помітивши з другого боку вулиці постать молодика, який дивно поводився. Він стояв на бровці хідника і, наче в річку, кидав на дорогу квіти. Спершу я подумав, що він послідовник якоїсь індуїстської секти, яких у Лондоні чимало, і провадить свій релігійний обряд. Кілька роззяв зупинилося повитріщатися на нього, але лондонці вже звикли до «диваків» будь-якого штибу, і його ритуали не надто когось цікавили.

Виявилося, що юнак монотонно наспівував повторювані без кінця молитви. Тепер я вже бачив, що він розкидає не квіти, а білі пелюстки. Десь я нещодавно вже бачив їх. Лусочки білої фарби, облуплені з дверей спальні розлюченим Арнольдовим зубилом. Білі пелюстки падали не випадковим чином, а у відповідності до звичного безперервного руху автомобілів. Коли автівка наближалася, хлопець діставав із сумки жменю пелюсток і кидав їх під колеса, весь час наспівуючи ритмічних монотонних пісень. Крихка білизна танцювала навкруги, підхоплена рухом автомобілів, божевільно кидалася під колеса, закручувалася вихором позаду, а трохи далі розсіювалася над асфальтом: те, як хлопчина кидав пелюстки, скидалося на жертвоприношення чи навмисну руйнацію, бо його дари миттєво знищувалися й назавжди зникали.

Молодик був стрункий, убраний у вузькі темні штани, якийсь оксамитовий чи вельветовий піджак і білу сорочку. Копиця густого, трохи хвилястого волосся затуляла шию. Я зупинився, якийсь час пороздивлявся його й уже хотів був рушити далі до станції, аж тут цілісність картини, яка часом змінюється й дратує, сколихнулася, і я зрозумів, що світло ввело мене в оману й переді мною стоїть не юнак, а дівчина. Наступної миті я збагнув, що знаю цю дівчину. Це була Джуліан Баффін — єдина дитина, донька-підліток Арнольда й Рейчел. (Навряд чи я мушу пояснювати, що назвали її так на честь Джуліан Нориджської[13].)

Зараз я називаю Джуліан підлітком, тому що саме такою й сприймав її, хоча тоді дівчині було вже, гадаю, трохи за двадцять. Арнольд став батьком у зовсім юному віці. До маленької, схожої на фею дівчинки я відчував помірну дядьківську цікавість. (Сам я ніколи не хотів мати дітей. Багато хто з митців не хоче.) Утім, ставши підлітком,