Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

гадки не маєте… Здається, що вона втратила глузд, але насправді Рейчел сповна розуму. Минає півгодини — і вона вже наспівує та готує вечерю. Отак воно й буває, мені це відомо і Рейчел також. Життя в шлюбі базується на висновках, яких дійшли обоє.

— Яке речення вона повторює, що каже? Наведіть приклад.

— Ні, ви не зрозумієте. У моїх устах це звучатиме жахливо, а насправді все інакше. Утовкмачить собі щось у голову й не може викинути. Наприклад, що я обговорюю її з іншими жінками.

— Ви ж не з тих, хто… Чи я помиляюся?

— Маєте на увазі, не з тих, хто стрибає в гречку? Ні, звісно ж, ні. Я — взірцевий чоловік. І Рейчел це дуже добре відомо. Я завжди кажу їй правду, і вона знає, що я ні з ким не кручу романів. Ну, добре, колись крутив, але розповів їй, і це було цілу вічність тому. Чому б я не мав розмовляти з іншими жінками, хіба ми вікторіанці?![10] Я мушу мати друзів і вільно з ними говорити, цим я не можу пожертвувати. А якщо когось це ображає, хай іде собі геть, краще йому так і вчинити. Що ж, насправді вона й не хоче, щоб я відмовився від друзів, дурниці все це. Чому б мені час від часу не поговорити про неї? Було б дуже кумедно, якби вона стала забороненою темою. А так ці балачки допомагають почати приємну, дружню бесіду, і я не кажу нічого такого, що не хотів би, щоб вона чула. Я ж не заперечую, щоб вона говорила про мене зі своїми друзями. Господи, ніхто не святий, і дружина — навіть не сумніваюся — теж говорить про мене, у неї ціла купа друзів, вона-бо не відлюдниця. Рейчел каже, що викинула свої таланти коту під хвіст, але це не так, є тисячі можливостей для самовираження, і не обов’язково бути клятим митцем. Вона досить розумна, могла б стати секретаркою чи кимсь таким, якби хотіла, але чи хоче вона цього насправді? Звісно ж, ні. Це просто порожні нарікання, і Рейчел сама це знає, це просто якась образа на мене саме цієї хвилини. Вона бере участь у безлічі цікавих проектів: якісь нескінченні комітети, кампанії на захист того чи того — вона знається з найрізноманітнішими людьми, членами Парламенту й значно важливішими за мене персонами! Вона вірить у свої сили…

— Це просто настрій, — припустив я. — У жінок трапляються перепади настрою. — Розпачливий голос, який я чув нагорі, тепер уже здавався далеким. І тоді я збагнув, що чиню точнісінько так, як вона й передбачала.

— Я знаю, — погодився Арнольд. — Вибачте, Бредлі. Я занадто розпалився й кажу дурниці. Спочатку потрясіння, а потім аж на душі полегшало, розумієте? Можливо, я був не цілком справедливий щодо Рейчел; насправді все не так уже й погано, як здається; усе зовсім не погано. Мені варто бути терплячішим. У цьому віці всі жінки стають трохи дивними. Гадаю, це минеться. Підозрюю, що всі вони якимось чином переоцінюють своє життя. Мабуть, через відчуття втрати, через остаточне прощання з молодістю. Гадаю, схильність до істерик не така вже й рідкість. — Він подумав і додав: — Вона надзвичайно жіночна. Такі, як вона, дуже сильні жінки. Їй-богу, Рейчел просто дивовижна.

У вбиральні нагорі спустили воду. Арнольд спробував підвестися, але знову впав у крісло.

— От бачите. Вона спуститься. Поки що не хочу її непокоїти. Перепрошую, що завдав вам клопоту, Бредлі, для цього не було причин, я просто по-дурному запанікував.

Я подумав, що мине трохи часу й він відчуватиме до мене неприязнь через цей випадок. Але вголос сказав лише:

— Певна річ, я нікому про це не розповідатиму.

Арнольд озвався з роздратованим виглядом:

— Як вам буде завгодно. Я не прошу вас бути розважливим. Бажаєте ще трохи хересу? Чому ви так, я б сказав, грубо випхали того ескулапа?

— Хотів поговорити з вами.

— А про що це він товкмачив під кінець?

— А, пусте.

— Він казав щось про Крістіан. Це ваша колишня дружина? Хіба її не так звуть? Шкода, що я не встиг із нею познайомитися, ви так швидко її позбавилися.

— Гадаю, мені краще піти. Скоро спуститься Рейчел і відбудеться примирення.

— Думаю, не раніше ніж за годину.

— Припускаю, лише досвід та індуктивне мислення одружених людей допомогли вам дійти такого висновку. Весь час одне й те саме…

— Не ухиляйтеся, Бредлі. То це він говорив про вашу колишню дружину?

— Так. Він її брат.

— Правда? Брат вашої колишньої дружини? Як дивно. Шкода, я не знав цього раніше — роздивився б його ретельніше. Ви що, теж миритеся, чи що?

— Ні.

— Ой, не відступайтеся, щось таки відбувається.

— Вам подобається, коли щось відбувається, чи не так? Вона повертається до Лондона, цього разу вдовою. Мене це аж ніяк не стосується.

— Чому ні? Ви хіба не збираєтеся з нею зустрітися?

— Якого дідька мені з нею зустрічатися? Я не зношу її.

— Ви такий оригінал, Бредлі. А скільки у вас власної гідності! Так багато часу спливло, я б помер від цікавості. Мушу зізнатися, я страшенно хотів би познайомитися з вашою колишньою. Ніколи не міг уявити вас одруженим.

— Я теж.

— Що ви таке кажете? Отже, лікар — її брат. Ага, зрозуміло.

— Ніякий він не лікар.

— Що ви таке верзете? Самі ж казали, що лікар.

— Його позбавили диплома.

— Колишня дружина, колишній лікар. Як цікаво. А за що?

— Не знаю. Якісь махінації з наркотиками.

— Які такі махінації? Що саме він чинив?

— Кажу вам, не знаю! — вигукнув я, відчуваючи, як знову повертається знайоме роздратування. — Мене це не цікавить. Він мені ніколи не подобався. Ще той мерзотник. Між іншим, сподіваюся, ви не розповідали йому, що тут сьогодні насправді сталося. Я сказав, що це був нещасний випадок.

— Ну, те, що тут насправді сталося, не так уже й… я маю на увазі, що він міг здогадатися.

— Сподіваюся, що ні! Ще шантажуватиме вас, від нього можна сподіватися.

— Від цього пана? Та ні!

— Хай там як, він, дякувати Богу, давним-давно зник з мого життя.

— Але ж тепер повернувся. Бредлі, вам відомо, що ви занадто суворий?

— Як не дивно, існують поняття, яких я не схвалюю.

— Це нормально: не схвалювати якихось понять. Але ви не можете не схвалювати людей. Це відріже вас від цілого світу.

— Я й сам хотів би бути «відрізаним» від таких, як Марло. Щоб бути справжньою особистістю, доводиться встановлювати обмеження, визначати кордони й казати «ні». Я не