Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

якому прислуговували четверо місцевих хлопчаків у народних строях, що несли сітки на високих палицях. «Гра була чудова, — згадувала про свій перший матч із ерцгерцогом Неллі, — але я скоро зрозуміла, що він зовсім не вміє програвати»[33].

Декілька днів по тому Штефан з’явився в її кімнаті. Він мав плани щодо її меблів. Пояснивши, що її облаштування було «немистецьким», він скинув усі її речі в купу посеред кімнати. Поки він тягав меблі й заливався потом, гувернантка висловила стурбованість, що його дружина, заставши його за таким заняттям, буде дуже здивована. Мов на поклик, з’явилася Марія-Терезія, яка лише посміялася з типово нав’язливої поведінки свого чоловіка. Тим часом принесли звістку про полювання, заплановане на наступний день. Штефан забув, що робив. Залишивши по собі безлад, він вийшов у коридор зі своїм новим співрозмовником, нестримно жестикулюючи[34].

Штефан, видавалося, перестав працювати. Він прокидався вранці й одягався у свою художницьку уніформу — мішкуваті вельветові штани, безформний піджак, солом’яний капелюх. Тоді вирушав із дому з полотном під пахвою та невідступним слугою за плечима. Його анітрохи не бентежив цілковитий брак мистецького хисту. Іноді вранці він випливав в Адріатичне море, повертаючись через декілька днів або й декілька тижнів із кількома новими картинами. Вечорами Штефан безцільно метушився по дому, або грав на піаніно, або ж влаштовував вечірки[35].

Справжнім його заняттям була освіта дітей. їхнє щоденне життя він розписав до хвилини, щоправда, остаточно не позбавляючи їх утіхи. Шестеро дітей — Леанора, Карл, Рената, Тильда, Лео та Віллі — вчилися вдома; їхні вчителі походили з дрібної шляхти й буржуазії. Також повитухами в них були місцеві жінки — щоб розбавити, за словами їхньої гувернантки, «надмір голубої крові». Учили їх ті, що вважалися представниками здоровіших класів. Діти прокидалися щоранку о 6:00, відвідували месу о 7:00, починали уроки о 8:00, споживали сендвіч та склянку вина о 10:00 (навіть малі діти завжди пили вино), ішли на прогулянку зі спілкуванням іноземною мовою об 11:00, обідали о 12:00 теж із вином, тоді займалися тенісом або каталися на ковзанах, пили чай із тістечками о 15:30, поверталися до уроків о 15:45 та вечеряли о 19:00[36].

Віллі та його брати мусили до кожного обіду та вечері за допомогою своїх покоївок і камердинерів перевдягатися у відповідні костюми. У вітальню до кожної страви вони заходили, дотримуючися порядку та рангу, навіть якщо родина споживала їжу без гостей. Зберігаючи жалобу за близькими родичами, — що бувало доволі часто, — діти мусили одягатися в чорне. На батькові уродини кожне з дітей мусило скласти йому листа іншою мовою. Діти розмовляли італійською — мовою матері та Адріатичного моря; німецькою — мовою батька й імперії; а також французькою та англійською, які, на Штефанів погляд, були мовами цивілізації. Після 1895 року їх також учили польської. Протягом дня діти говорили одне з одним німецькою, італійською, французькою, англійською та польською. У певному розумінні, всі ці мови були для них рідними; в іншому — у них узагалі не було рідної мови[37].

На Лошині Штефан залишався моряком. Він часто плавав із митцями, а іноді — з іншими гостями, наприклад, із Францом-Фердинандом. Трьох своїх синів він навчив правувати вітрильником. Свої яхти — із власними технічними специфікаціями — він замовляв на англійських верфях. Із суднобудівниками листувався англійською, вимагав дрібних змін і пояснював, що «це покращує вигляд корабля». Доправлення нової яхти завжди було великою подією. Родина здійснювала плавання по Адріатиці, до Трієсту, Венеції чи інших італійських портів. Одного разу вони відвідали Барі, щоб оглянути собор Св. Миколая. Там Штефан наполіг на купівлі чорної кози, яка впала йому в око[38].

Улітку 1900 року родина вирушила до Петербургу, столиці Російської імперії — потужної східної сусідки та суперниці Габсбурґів. У Габсбурзької монархії з Росією пролягав довгий східний кордон, і стосунки між ними були доволі напруженими. Дві імперії були суперницями на Балканах: Росія прагнула встановлення тут численних православних монархій, які підпорядковувалися б їй. Тим часом Австрія воліла якимось чином зберегти свої позиції на Адріатиці й скористати із занепаду Османської імперії. Крім цього, дві імперії були суперницями в польському питанні. Росія, яка здійснювала сувору політику централізації, з підозрою ставилася до вольностей, що ними тішилися поляки в Галичині. Якщо Галичині судилося стати осердям польського об’єднання, то розширення Польщі могло відбуватися хіба коштом Росії[39].

Штефанова любов до моря дозволяла йому підтримувати зв’язки з членами інших королівських родин, а також змушувала думати про дороги до влади. 1902 року він відвідав Мадрид у ролі австрійського делегата на церемонії повноліття його племінника Короля Альфонсо XIII з Бурбонів та Габсбургів. Альфонсів батько помер до його народження, а отже, сам Альфонсо народився королем. Протягом перших шістнадцятьох років його життя регенткою була його мати Марія-Крістіна, Штефанова сестра. Вона спромоглася виростити свого сина гідним його королівської долі. Для себе Штефан прагнув не меншого. Його діти виросли, знаючи, що їхній двоюрідний брат — король. Альфонсо народився для того, щоб посісти трон. Віллі народився, щоб його створити[40].

Морські подорожі навколо Європи, що починалися з Лошині, давали дітям маленькі уроки того, як вони могли б досягти таких перетворень. Для того, щоб змінити мапу Європи, діти мусили навчитися відповідно міняти власні ідентичності та поведінку. Під час родинних подорожей Штефан навчав Віллі й інших дітей того, як і коли змінювати публічну тожсамість; ніщо не могло бути природнішим за маску. Так, 1905 року Штефан та його родина вирушили до Парижа incognito. Штефан подорожував під фальшивим іменем для того, щоб його візит міг вважатися неофіційним.

За складними правилами тогочасної дипломатії, такий крок звільняв французький уряд від зобов’язань приймати родину як ерцгерцогів та ерцгерцогинь імперії. У такій ситуації не бракувало й комедійних моментів: коли габсбурзький ерцгерцог прибував до пристані incognito, місцеву владу однак належало повідомляти про те, що саме відбувається. Це завдання лежало на плечах закордонного міністра Габсбургів, який, до того ж, відповідав за нагляд над поведінкою ерцгерцогів на час їхнього перебування за кордоном[41].

Ці плавання були складником політичної освіти Віллі. Його та його родину — як осіб коронованих — на всіх візитах приймали короновані особи і чільники держав. Зверталися до них як до «Ваших цісарсько-королівських високостей», бо вони були цісарсько-королівськими ерцгерцогами та ерцгерцогинями, а в