Ялинка Ясь - Чоловік на годину, або Ненавиджу 8 Березня!, Ялинка Ясь

3-б

Роза Генріхівна

-Невже це, справді, сталося, Розетто?! Не можу повірити…

 

Коли з вуст незнайомця пролунало ім’я, яке я ненавиджу всім своїм серцем - дихання зупинилось! Мій мозок, який піддався подвійному сп'янінню: алкоголем, а потім чарівними «злетами» намагався збагнути, що б це означало?! І наскільки все погано?!

 

Чоловік, якого надіслала маман,  із минулого?! Адже так мене називає лише вона та люди у рідному містечку. Проте я покинула його двадцять років тому і з того часу стала просто Розою, ну чи Розою Генріхівною на роботі. Запитання: Хто ж цей красень-незнайомець?!

Застигла на його колінах: не дихаю, та не ворушуся! Раптом стало так соромно за скоєне! А ще - страшно! Дуже страшно після того що сталося, впізнати у чоловікові якогось старого знайомого. Ганьба-а-а-а… Що ж я накоїла?!

 

-Розетто, - знову заговорив чоловік і я вслухалася в голос, намагаючись вловити знайомі нотки, - ти не впізнала мене, вірно?

     

Я тим часом ніяк не реагую, мовчу, борючись із жахом, що раптом накотив, наче шквальний вітер! Старанно і як можу швидко розмірковую над відповіддю. Може сказати, що впізнала і тому від радості стрибнула? Та ні, мура! А якщо я не впізнаю цього чоловіка, навіть якщо уважно придивлюся? Судячи з усього він молодший за мене. Ні, я точно його не впізнаю!

     

Тож той несподіваний дзвінок у двері став порятунком. Вириваюся з обіймів і в напівтемряві натягаю халат, намагаючись не дивитись на чоловіка. Але бачу, як він випростався, напружився.

-Ти когось чекаєш? Скажи мені, будь ласка, що це не твій чоловік!

-А якщо чоловік, то що? - зав'язала пояс і повернулася до чоловіка, - вистрибнеш у вікно?

-Ні! – відповів незнайомець зухвало, - викину у вікно його!

Фиркнула і вискочила зі спальні.

 

-Хто там? - вигукую, не впізнавши парочку в вічко.

-Розо! - пролунало по той бік, - відкрийте, я живу поверхом нижче, ви мене топите!

-О, Боже! - відчиняю двері і нарешті впізнаю молоду жінку.  

Вона живе якраз піді мною. Знаю, що її звуть Тетяна, вона головбух у крутій фірмі. Сусідки доповіли. Ще, здається, вони казали - чоловіка та дітей у Тетяни немає. Подруга з нещастя.

Зараз сусідка стоїть перед моїми дверима у компанії сантехніка з робочою валізкою. Невже я так давно її топлю, що вона встигла викликати майстра?!

 

Загалом, той сантехнік нас всіх врятував. Виявилось, що труба у кухні, яка повільно прокапувала досить тривалий час, повністю прогнила і сьогодні, врешті решт не витримала. І чому я не викликала сантехніка ще кілька місяців тому, мама ж попереджала?! Що я за нещастя таке, до життя не пристосоване?! Хотілось заплакати та випити ще пляшечку Хеннесі. Ненавиджу восьме березня!

 

Ми з сусідкою вийшли до коридору, щоб не плутатися під ногами, доки чоловіки щось там ламали в моїх нещасних шести метрах кухні. Пам’ятаю, як багато вибачалася, клялася зробити ремонт власним коштом і що такого більше не повториться! Сусідка виявилася приємною жінкою, заспокоїла мене, сказавши, що образ не тримає. Помітила, що виглядає вона дуже нарядною і засмутилася ще дужче. У самої свята немає, ще й людині спаскудила!  

 

По завершенню робіт Тетянин супутник розповів, що робити далі, а я слухала його у пів-вуха, ловлячи на собі погляди іншого чоловіка. Незнайомець без сорочки виявився ще красивішим і розуміння цього ніяк не давало мені сконцентруватися на тому, що казав сантехнік. Але, коли він вручив мені візитку, на якій було написано: « «Чоловік на годину» Домашній майстер усуне всі побутові проблеми і зробить дрібний ремонт» я остовпіла. Навіть закінчення фрази не почула, як і не помітила, що вони пішли.

 

 «Чоловік на годину»?! Мама казала, так називається фірма, в якій працює син подруги… То сантехнік - той самий майстер, якого замовила мама? Тобто, він просто вчасно зателефонував у мої двері? Але чому він прийшов із Танею і не взяв грошей? Може мама сплатила заздалегідь, а з Танею він зустрівся біля дверей? Так, цілком можливо…

Але, хто тоді мене задовольнив на дивані два рази…

Ой, щось мені погано…

 

Плюхнулася на стілець посеред затопленої кухні і злякано подивилася на чоловіка. Він примостився поруч, взявши мене за руку. Я висмикнула і притиснула до грудей.

-Ви… хто? – прошепотіла неслухняними губами.

-Не впізнала... - сумно усміхнувся, - шкода...

-Досить загадок! Я прийняла вас за іншого!

 

Обличчя чоловіка спотворила гримаса образи. Він стиснув кулаки, заплющив очі. За мить відкрив і спокійно сказав:

-Я допоможу тобі прибрати та піду…

-Н-не варто, я сама...

-Я сказав - допоможу! - сказав твердо і підвівся на ноги, - де в тебе ганчірки та відра

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍