Лаура Синтія Черняускайте - Звільніть золоте лоша. Ковзанка, Лаура Синтія Черняускайте

від мене смердить! (Каже, мов найбільшу таємницю.)

ЛЮЧЯ (перехоплює її інтонацію): Справді? (Нюхає.) Нічого не чую.

ТАНЯ: Чоловік мені подарував парфуми. Каже: «Пахни, крихітко». «А що, — кажу — від мене смердить? Смердить, так?»

ЛЮЧЯ: А він що?..

ТАНЯ: «Коли помиєшся — ні».

ЛЮЧЯ: Він вас кохає. Дарує парфуми.

ТАНЯ: Бо від мене смердить!

ЛЮЧЯ: Мій чоловік ніколи не дарував мені парфумів.

ТАНЯ (лупить себе по животу): Усе через це! Я стомилась, стомилась, стомилась... Я не годжуся до дітонародження... Узагалі не треба було... Я мала народитися... льотчиком.

Лючя ніжно стискає Танину руку (цю саму, якою та била себе по животу) і цілує її.

ТАНЯ (приголомшена): Ви що?..

ЛЮЧЯ. Ви щаслива, ви маєте все. Я розумію, що це втомлює. Часом вам здається, що ви не в змозі донести ложки до рота... Але це все від надлишку. Страждання від володіння — важке випробування. Дозвольте, я вас погодую.

Лючя бере в Тані виделку і годує її, мов дитину. Таня слухняно жує.

ЛЮЧЯ: У вашому животі розширюється новий всесвіт. Від цього розігріваються нутрощі, а від ніжності світліє кров... Яке щастя — частину її віддати іншому! Це дарунок на все життя. Ніколи не дозволяйте видерти те, що вклав у вас люблячий чоловік.

ТАНЯ (повним ротом): Він мене кохає?..

ЛЮЧЯ: Так.

ТАНЯ: Звідки ви знаєте?

ЛЮЧЯ: Знаю.

ТАНЯ: Eх, як смачно! Я хочу ще.

ЛЮЧЯ: Я замовлю. А ви пообіцяйте, що народите дитятко...

ТАНЯ: Ну, що ж... Гаразд, народжу.

ЛЮЧЯ: Я куплю вам плову і вже бігтиму. Мені вже час. А ви — поїжте і мерщій прямо додому. Гаразд?

ТАНЯ: Ні. Я поїм і прямую до чоловіка на роботу. Він працює на льодовій арені. Йому нудно там стовбичити.

ЛЮЧЯ: Чудово. Піднімете йому настрій.

ТАНЯ (гордовито): Знаєте, він — льотчик. Йому там не місце.

ЛЮЧЯ: Хтозна, де чиє місце...

ТАНЯ(погладжує живіт): Я ще не казала...

ЛЮЧЯ: Ще не казали?..

ТАНЯ: Ні-і...

ЛЮЧЯ: Але скажете?..

ТАНЯ: Ага.

ЛЮЧЯ: Правда?..

ТАНЯ: Правда-правда. Та спершу з’їм плов.

ЛЮЧЯ: Я сидітиму в поїзді й думатиму про вас. Як ви скажете, і як він зрадіє, підхопить вас на руки й підніме вгору.

ТАНЯ (ненадовго спохмурнівши): Так-так. Він підхопить мене на руки, підніме, і я вдарюсь об світильник.

ЛЮЧЯ (сміється): Несильно вам вдаритися! (Нама­гається піти.)

ТАНЯ. Зачекайте! Як ваше ім’я?

ЛЮЧЯ(міркує): Роксана.

ТАНЯ (насупившись): Роксана?.. A... Бувай, Роксано.

ЛЮЧЯ: Бувай, жінко льотчика.

Дія ІІ

Сцена 1

Три місяці по тому. Вечір. Фелікс безцільно намотує кола в торговельному центрі. У візку для покупок лише банка з томатним соусом. Він уже вкотре проходить повз незнайому жінку. Вона довго вибирає колготи й не звертає на нього уваги.

ФЕЛІКС: Ви мастурбуєте?

ЖІНКА: Що-що???..

ФЕЛІКС: Усе ж таки мастурбуєте.

ЖІНКА: Навіжений!

ФЕЛІКС: А я останнім часом тільки це й роблю.

Жінка оторопіло дивиться вслід Феліксу. З її рук випадає упаковка з колготами. Фелікс зненацька з’являється з іншого боку й підбирає упаковку.

ФЕЛІКС: Для чого вам ці колготи?

ЖІНКА: Треба.

ФЕЛІКС: Я вам виберу.

ЖІНКА: Залиште у спокої.

ФЕЛІКС: Гаразд, вибирайте сама. А я розрахуюсь.

ЖІНКА: Дякую. За колготи платить мій чоловік.

ФЕЛІКС (роззирається): Який?..

ЖІНКА: Він удома. Дивиться телевізор. Я так сподіваюсь... Він мене утримує.

ФЕЛІКС: A... (Споглядає, як жінка вибирає колготи.) Ви фарбуєте волосся?

ЖІНКА: Так.

ФЕЛІКС: Я можу вас понюхати?

ЖІНКА: Ні.

Він відходить. Жінка продовжує вибирати колготи і вслуховується, чи з’явиться він з іншого боку. Фелікс з’являється.

ФЕЛІКС: Заради Бога! Ну, беріть скоріш ті колготи! Яка вам різниця — руді вони чи блакитні? Тугодумка.

ЖІНКА (тихенько): Понюхайте...

Фелікс підходить ззаду. Відкидає вбік волосся з її шиї і довго нюхає її із заплющеними очима.

ЖІНКА: І як?.. (Пауза.) Крістіан Діор «Дольче віта». Двісті літів, і так пахнутиме будь-яка жінка. Навіть ваша. Якщо ви не скнара, звісно. (Пауза. Жінка обертається до Фелікса. Він плаче.) Що з вами?..

Фелікс відходить і прямує до каси. За кілька секунд чергу за ним займає Жінка.

ЖІНКА: Що робитимете з томатним соусом?

ФЕЛІКС: Додаватиму в чай.

ЖІНКА: Я теж хочу чаю з томатним соусом.

ФЕЛІКС: То спробуйте. Тільки не пропонуйте чоловікові. Здогадуюся, що в нього інший смак.

ЖІНКА: Інший ніж у вас?

ФЕЛІКС: Я чаю не п’ю.

ЖІНКА: O!.. Тоді для кого?..

ФЕЛІКС: Я наливаю собі й дивлюсь. Яка різниця, куди наливати.

ЖІНКА: Ходімо до вас.

Фелікс обертається.

ЖІНКА (сухо): Так, я напрошуюсь.

ФЕЛІКС: Вашому чоловікові це не сподобається.

ЖІНКА: Безумовно. То ви запрошуєте в гості чи ні?

Фелікс відвертається від неї і розраховується за томатний соус. Жінка тицяє його своїм візком.

ЖІНКА: Гей! Я хочу вас понюхати.

ФЕЛІКС (касирці): Що ви робили б, якби в торговельному центрі до вас чіплялася жінка?

КАСИРКА (оторопівши): Я подумала б, що вона лесбійка.

ФЕЛІКС (до Жінки): Ви лесбійка?

ЖІНКА: Ні.

ФЕЛІКС: Ходімо.

Вони виходять з магазину. Вечір, надворі вже темно. Фелікс глибоко вдихає повітря.

ФЕЛІКС: Ви чуєте, як пахне морем?

ЖІНКА: Ні.

ФЕЛІКС: Шкода.

ЖІНКА: Я купила рибу. От звідки запах моря.

ФЕЛІКС. Не може бути?

ЖІНКА (не відчувши іронії): Так-так. Це риба.

ФЕЛІКС: Золота рибка?

ЖІНКА: Та сама.

ФЕЛІКС: Врятуймо їй життя. Випустимо її у ванну й годуватимемо бубликами. Можливо, вона здійснить наші бажання.

ЖІНКА(нетерпляче): У тому випадку, коли бажання збігаються... Послухайте, у мене обмаль часу. Чоловік біля телевізора й усяке інше... Де ви мешкаєте?

ФЕЛІКС: A, тут поруч — через дорогу.

ЖІНКА: От і чудово. Гайда, біжімо рятувати золоту рибку!

ФЕЛІКС: Біжіть рятувати свого чоловіка. Поки його не зачарував привид телебачення. Я цілком серйозно.

ЖІНКА: Він уже давно зачарований... Ви передумали? Не подобаюся?

ФЕЛІКС: Ні.

Жінка ображена іде.

ФЕЛІКС (біжить наздогін, перепрошує): Вони золоту рибку вбили! Живої тут не продають, такі правила! А чоловіка ще можна врятувати!

ЖІНКА (віддаляючись): Вам самому треба рятуватися. Негайно.

ФЕЛІКС: Дякую!

ЖІНКА: За що?

ФЕЛІКС: За рятувальне коло!

Жінка йде геть.

Сцена 2

Дванадцять років тому. Фелікс лежить у ліжку матері й намагається заснути. В іншому ліжку голосно шепоче батько. Раптом він замовкає.

ФЕЛІКС: Тату?.. (Тиша.) Тату, ти заснув?.. (Тиша.) Батьку!.. (Підскакує, вмикає світильник біля батькового ліжка.)

Батько широко посміхається, його очі блищать.

ФЕЛІКС (роздратовано): Тьху ти!..

БАТЬКО: Чатуєш?.. Усе одно я скоро помру.

ФЕЛІКС: Ай, тату, не починай. Я хочу спати.

БАТЬКО: А мама де?

ФЕЛІКС (позіхає): Ми з нею цієї ночі помінялися місцями. Нехай вона виспиться, бо ти шепочеш.