Шекспір Вільям - Річард ІІІ, Шекспір Вільям

Сутички. Входить Норфолк з війсь к о м, назустріч йому —,
К є т с б і.
Кетсбі Рятуйте, герцог Норфолк, о, рятуйте!
Король надлюдські творить чудеса:
Він скрізь, де найстрашніша небезпека.
Загинув кінь його — він піший б'ється,
У пащі смерті Річмонда шукає.
Рятуйте, лорд ясний, бо все загине!
Входить король Річард.
Річард Коня! Коня! Все царство за коня!
Кетсбі Тікаймо, пане,— я коня добуду.
Річард Геть, рабе! Ставлю я життя на карту
Й діждусь, чим смертна закінчиться гра.
Шість Річмондів неначе тут на полі:
П'ятьох я вбив, а все ще не його.
Коня, коня! Все царство за коня!
Виходять.
СЦЕНА 5
Інша частина поля.
Гамір бою. Входять король Річард і Річмонд, б'ючись один з одним;
Річмонд убиває короля Річарда й виходить. Військо короля Річарда відступає.
Сурми. Входять Річмонд, Стенлі, що несе корону, лорди та військо.
Річмонд Ну, слава богу й зброї вашій, друзі,-
Звитяга наша, здох кривавий пес!
Стенлі Ти, славний Річмонде, справдив надії!
(Подає йому корону)
Ось той вінець, що вкрадений давно.
Яз мертвих скронь кривавого злочинця
Зірвав його — чоло твоє вінчати.
Носи й звелич його усім на радість.
Річмонд "Амінь",— нам бог великий з неба мовить.
Та чи живий, скажіть, ваш юний Джордж?
Стенлі Живий і жде нас в Лестері, мілорде,
Куди, як зволите, ми всі йдемо.
Річмонд Хто вбитий в нас і в них з людей вельможних?
Стенлі Джон, герцог Норфолк і лорд Волтер Феррерс,
Сер Роберт Брекенбері й Вільям Брендон.
Річмонд 3 належною їх честю поховати,
Прощення воїнам проголосити,
ТІЇ о вернуться з покорою до нас.
Тоді ми, тайн господніх причастившись,
Червону й Білу сплетемо троянди,
І усміхнеться їх єднанню небо,
Що довго хмурилось на їх ворожість.
Чи є де зрадник, що "амінь" не скаже?
В безумстві довго Англія терзала
Сама себе, і брат лив братню кров,
В засліпленні вбивав і сина батько,
І син за ката батькові ставав.
Злий розбрат між Ланкастером і Йорком
Посіяв звади й розбрат між всіма.
Тепер же Річмонд і Єлизавета,
Домів двох королівських спадкоємці,
Хай з волі божої з'єднають руки,
А їх нащадки, з божого призволу,
Мир лагідний дадуть вікам майбутнім,
. Достатку дні і радощі квітучі!
Ти, боже милосердний, притупи
Меч зрадника, що верне дні криваві
І слізьми, й кров'ю Англію заллє.
Хай днів щасливих не діжде жорстокий,
Хто в цім краю порушить мир і спокій.
Звад рани гояться. Мир вічний, злинь
На землю нашу! Мовить бог: "Амінь!"
Виходять.

Примітки

Історичну хроніку "Річард 111" Шекспір написав десь у 1592-1593 рр, зразу ж після завершення трилогії "Генріх VI", з якою вона тематично й сюжетно пов'язана. Перше її видання з'явилося в 1597 році, далі вона виходила п'ять разів окремими виданнями — Quarto — до появи в першому зібранні драм Шекспіра (Folio 1623 року) і навіть ще двічі після цього. Словом, наприкінці XVI — на початку XVII ст. хроніка "Річард III" видавалася більше, ніж будь-яка інша п'єса Шекспіра, і це є переконливим свідченням її великої популярності серед сучасників драматурга. Окремі її видання, з першого по шосте, були "піратськими", їхній текст, напевне, був надиктований акторами по пам'яті, і звідси численні пропуски й спотворення. Досить сказати, що текст включає двісті тридцять рядків, яких бракує в Q. Як гадають сучасні шекспіро-знавці, в основу канонічного тексту F лягло шосте Q (1622), звірене з театральним рукописом твору й виправлене у відповідності з ним. І все-таки в тексті "Річарда III" лишилося чимало неясних місць.

Безпосереднім основним джерелом для створення "Річарда III" Шекспірові теж послужила хроніка Голіншеда, який, у свою чергу, спирався на давнішу хроніку Голла і на твір Томаса Мора "Історія короля Річарда III" (близько 1513), написаний паралельно латинською і англійською мовами. До речі, розбіжності у зображенні Річарда Глостера в останній частині "Генріха VI" і в п'єсі, присвяченій його правлінню, відбивають розбіжності в хроніці Голіншеда, який спочатку йшов за хронікою Голла, а далі старанно переповів Томаса Мора. Загалом же можна сказати, що в своєму "Річарді III" Шекспір в основному прийняв концепцію Томаса Мора й у відповідності з нею дав інтерпретацію "короля-чудовиська".

Тематично й сюжетно хроніка "Річард III" пов'язана з трилогією "Генріх VI" і разом з нею складає першу тетралогію історичних хронік Шекспіра. В ній відображено останній етап війни Білої і Червоної троянд та її фінал. Після тривалої і запеклої боротьби до влади прийшли Йорки — королем став представник їхньої династії Едвард IV. Проте міжусобиця на цьому не припинилася; через певний час вона розгорілась і всередині табору Йорків, та й супротивники їхні не склали зброї. Едвард IV виявився слабким і недалекоглядним правителем, який діяв за принципом "королю все дозволено"; одружившись із леді Грей, він підніс до влади її численну й не дуже знатну рідню, що викликало обурення серед давніх його прибічників. Помираючи, він залишив корону неповнолітньому синові Едвардові й призначив регентом свого брата Річарда, герцога Глостера. Зразу ж спалахнула боротьба між Річардом, з одного боку, і королевою Єлизаветою та її ріднею Вудвілами — з другого, в якій переміг герцог Глостер. Він проголосив себе королем Річардом III, але його правління виявилося короткочасним: проти нього виступила коаліція ворогів, очолена графом Річмондом, який, перемігїпи у битві при Босворті, став королем Генріхом VII і поклав початок династії Тюдорів.

Слід тут указати на істотну розбіжність між історичним Річардом III і тим його образом, який був витворений істориками й митцями тюдорівської Англії і завершене художнє втілення знайшов у п'єсі Шекспіра. Як показують спеціальні дослідження, Річард Глостер був пересічним представником тогочасної феодальної верхівки, який не виділявся ні особливими особистими якостями, ні незвичайними вчинками. І до влади він ішов уже второваним шляхом, спираючись, так би мовити, на численні історичні прецеденти. Тривалий час він вірою і правдою служив Едвардові IV і користувався повним його довір'ям. Призначений намісником Північної Англії, він проявив себе вмілим адміністратором і здобув популярність серед населення. В жорстоких інтригах при королівському дворі в останній період правління Едварда IV, зокрема у вбивстві герцога Кларенса, він участі не брав; навпаки, є вірогідні відомості, що Глостер намагався його врятувати. Не було його в Лондоні й під час смерті короля, а в боротьбу за трон він вступив, прийнявши виклик королеви та її рідні, які вдалися до рішучих дій, щоб усунути його від влади. До речі, не був він і таким потворним, хіба що праве його плече було ледь вище за ліве. Як правитель, Річард III за два роки не встиг себе проявити, але відомо, що він виявляв увагу до потреб так званого третього стану.

Одне слово, нічого виняткового, страхітливого, що геть виходило б за рамки політичного життя й моралі тих часів, не було ні в самому Річарді III, ні в його правлінні. Чому ж у пам'яті нащадків він перетворився на якесь страшидло, на викінчене втілення зла й пороку? Річ у тім, що про Річарда ПІ була створена лиха легенда в політичних інтересах нової династії Тюдорів, в інтересах її утвердження на троні. Для того, щоб показати, яким благом для країни став прихід до влади Тюдорів, потрібно було вкрай очорнити, перетворити на потвору Річарда III — останнього короля з династії Иорків. Так виник "тю-дорівський міф", жертвою якого став Річард III. Цей міф почав складатися зразу ж після захоплення престолу Генріхом VII, а своє завершене вираження знайшов у згаданій вище "Історії Річарда III" Томаса Мора. Твір видатного гуманіста переконував сучасників і нащадків у тому, що Річард III був украй порочною особистістю, що зразу ж після смерті Едварда IV він "задумав будь-якою ціною здобути корону, що був людиною неймовірно підступною, здатною йти до мети кружним шляхом, майстром тонкої інтриги..." (Б а р г М. Шекспир и история, с. 185).

До цього слід додати, що в гуманіста Мора образ Річарда III концентрує в собі феодальне зло й сваволю, в ньому викривається тиран, який захоплює владу шляхом кривавих злочинів і тим самим шляхом її зміцнює. У своїй інтерпретації Річарда III Шекспір здебільшого йшов від концепції Томаса Мора, але його герой не тільки виступає носієм феодально-сєредньовічного зла, а й набуває рис ренесансного авантюриста, який веде ризиковану гру з долею. В шекспірівському образі Річарда III присутній елемент полеміки з макіавеллізмом, що витлумачується як санкціювання вседозволеності правителеві ради досягнення політичних цілей. В останній частині "Генріха VI" Річард Глостер похвалявся: "Підступності навчу й Макіавеллі",— і це своє похваляння він з верхом реалізує в хроніці "Річард III".

Отже, художній образ Річарда III, створений Шекспіром на основі сформованої ідеологічної традиції, далеко відходить від історичного Річарда III. Але Шекспір іде далі й від названої традиції, створюючи своєрідний титанічний образ "генія зла", який переступає всі суспільні й моральні закони та норми. Для літератури Ренесансу характерно змальовувати людину в варіантно нечисленних, зате дуже масштабних і містких образах. Саме образом такого типу і є шекспірівський Річард III. Це герой, наділений незвичайною силою та обдарованням, спрямованими, однак, лише на зло. Він володіє рідкісною гнучкістю, артистичністю, яка на інших, особливо .на жінок, діє майже гіпнотично. Масштабністю і силою особистості він високо підноситься над іншими персонажами; серед них немає нікого, хто міг би гідно йому протистояти.

Своєрідний титанізм Річарда III виявляється і в тому, що він вступає в боротьбу з "часом", намагається скорити його своєму бажанню, своїй волі. Цей конфлікт героя з "часом" виразно намітився вже в останній частині "Генріха VI", а в хроніці "Річард III" він досягає апогею, за яким швидко настає катастрофічна розв'язка. Протягом усього твору послідовно акцентується "випадіння" Річарда III з "часу", яке переростає в дерзновенне прагнення героя "осідлати час", повернути його в бажаному напрямі. Річард III хоче створити свій "час", але цей час не збігається з об'єктивним часом історії, і тому всі потуги героя закінчуються крахом.