Куліш П. - Маруся Богуславка, Куліш П.

ж се в бе­сур­ме­на,

Доню, не заш­ко­дить?» -

«Ні, сам цар по­веліває…» -

«Як! Отой невіра?» -

«Ні, ма­ту­сю, в нього на­ша

У по­вазі віра.

Він, ко­ли ти хо­чеш зна­ти,

Змалку в злій на­пасті,

Крився хлоп­цем між ор­дою,

Вівці му­сив пас­ти.

Кантемир йо­го спро­ва­див

У якісь На­гаї… [63]

Там знай­шов він на­шу мо­ву,

Віру і зви­чаї.

Дак по-на­шо­му й мо­лив­ся, -

(Сам се ка­же), - Бо­гу,

І но­сив сви­ти­ну на­шу

Латану та вбо­гу». -

«Дак з то­бою і го­во­рить,

Кажеш, як лю­ди­на?..

О бо­дай йо­го по­би­ла

Пагубна го­ди­на!» -

«Не ка­жи-бо так, ма­му­ню!

Куди ж Бо­жа во­ля

Кочубея швир­го­ну­ла..?

Чи смерть, чи не­во­ля?» -

«Ох!.. Про ту ли­ху го­ди­ну

Я ніже не знаю

І те­пер вже про ди­ти­ну

Тільки рідну дбаю». -

«О ря­туй йо­го, Пре­чис­та!

Коли ж роз­лу­чи­ла

Нас си­ра зем­ля, чи мо­ре,

Чи во­ро­жа си­ла,

За йо­го ли­царську ду­шу

Я щод­ня мо­лю­ся

І гірки­ми пе­ред Бо­гом,

Як бе­ре­за, ллю­ся.

Слухай, не­не, яс­на зо­ре,

Щастє, до­ле, втіхо!

Чи з сього доб­ро, чи го­ре…

І ве­ли­ке ли­хо?» -

«Що ж та­ке?» -

«Шепну на ву­хо.

Цар - лю­ди­на справді…» -

«Як, щоб ти з ца­рем укупі

Потонула в аді?» -

«Не по­то­не­мо: бо хо­че

Потай ох­рес­ти­тись

І моїм бо­гам зо мною

День у день мо­ли­тись». -

«Да воск­рес­не Бог! - гук­ну­ла,

Хрест кла­ду­чи, ма­ти. -

Лучче б я в Дністрі вто­ну­ла,

Ніж сього дож­да­ти!

Се ж ди­явольська спо­ку­са…

Доню! Сла­ва Бо­гу,

Що він іншу нам з то­бою

Показав до­ро­гу!

Ось яку… Ходімо, до­ню,

В об­раз­ну кімна­ту…

Хоч по­ба­чу й там з то­бою

Пагубу ба­га­ту…

Пагуба - чер­тог ба­га­тий.

Знаймо се. Ходімо

І богів нас ря­ту­ва­ти

З пек­ла умолімо».

ДУМА ТРЕТЯ

Увіходять у кімна­ту,

В хрис­ти­янську ха­ту.

Там при­га­ше­но ок­ра­су,

Мов той жар, ба­га­ту.

Ніби в Київських пе­че­рах,

Темнувато в хаті.

Против лам­пи в зла­то-сріблах

Образ пре­ба­га­тий.

То бу­ла Пре­чис­та Діва;

На ру­ках ди­ти­на:

До кон­ця в ви­со­ких співах

Люба нам кар­ти­на, -

До кон­ця ж бо ми впо­ваєм

На лю­бов свя­тую,

Що чу­дов­ним ро­бить раєм

Нашу жизнь зем­ную.

Поза нею з бож­ни­ка­ми

Всі бо­ги й бо­гині,

Під квітка­ми й руш­ни­ка­ми,

Ледве-ледве мріли.

Темнота пе­чер­на ро­зум

Хмарою вкри­ва­ла

І про щось не­довідо­ме

Серцю про­мов­ля­ла.

Аромат квіток трав­ча­тих

З мир­рою зли­вав­ся,

І ку­то­чок сей в па­ла­тах

Церквою зда­вав­ся.

І, мов їм обом не­бесні

Святощі за­ся­ли,

Доня й не­ня безс­ло­весні

На коліна впа­ли.

Образ чис­то­ти зем­ної

Мовчки їм го­во­рить,

Що він справді чу­дот­ворні

Речі в серці тво­рить.

«О Пре­чис­та Діво - Не­не! -

Прорекла Ма­ру­ся, -

Се зро­би­ла Ти, що в ме­не

У гос­тях ма­ту­ся.

Принеси ж іще од­но­го

Гостя до­ро­го­го,

Панотця мо­го бла­го­го,

Чесного, свя­то­го!

І ко­ли Лев­ку су­ди­ла

Всемогуща во­ля,

Щоб спо­чи­ла див­на си­ла

В гли­бо­кос­тях мо­ря.

І йо­го ко­за­ку­ваннє,

Дивне всім ли­царст­во,

Не ля­ка­ло пліндру­ваннєм

Темряве по­ганст­во;

Коли Ти мені су­ди­ла

В сих чер­то­гах жи­ти

І то­му, що вся­ка віра

Кориться, го­ди­ти, -

Дай мені з Твоєї лас­ки,

Світ йо­му відкри­ти,

Тихий мир у хрис­ти­янських

Землях вод­во­ри­ти!

Нехай віру пе­рес­та­не

Побивати віра

І в омані не ско­нає

Дивний сей невіра!»

Як стру­на д' струні на кобзі

Стиха про­мов­ляє,

Так мо­лит­ву чис­ту доні

Мати до­пов­няє:

«О не­бес­ная ца­ри­це!

Ти ще й не ро­ди­лась,

Як звізда твоя на грішних

Із не­бес ди­ви­лась,

І хоч ма­те­ринські му­ки

Ще в за­чатті зна­ла,

Та до нас пре­чисті ру­ки

З не­ба прос­ти­ра­ла.

І звізда твоя на зем­лю

Сяєвом спус­ти­лась

І на всю людську все­лен­ну

Сонцем засвіти­лась.

Ти сіяла, та й стра­да­ла,

І те­пер сіяєш:

Милосердєм бла­го­дат­ним

З не­ба по­зи­раєш.

Подивися ж оком чис­тим

В ма­те­ри­ну ду­шу:

Що терпіла я, терпіти

Наново не му­шу!

Не життє, мо­лю, не втіху,

Смерть пош­ли нам ти­ху,

Дай за­мовк­ну­ти навіки

В труднім серці ли­ху!»

ДУМА ЧЕТВЕРТА

На се слово хтось захлипав,

Здержуючи голос…

Зтуманіли тут обидві,

Ув обох зв'яв волос.

І яснішим світом наче

Лампа засвітила…

Озирнуться - ревно плаче

Коло них Заїра.

В гарні руки головою

Русою схилилась,

І сльозина за сльозою

Перлами котилась.

Як побачила старенька

Сльози ревні, тихі,

Сповнилось гірке серденько

Над все зле утіхи.

Обняла її, як мати,

Стала цілувати

І до лона, мов дитину

Рідну, пригортати.

«О моя ж ти добра! Се ти

Матері Пречистій

Вкупі з нами присвятила

Дар шаноби чистий?» -

«Так, голубонько моя ти!

Мене мати вчила

І навколішках стояти,

І богів благати.

Я люблю вас, християне:

Мов траву росою,

Ви нам скроплюєте рани

Щирою любов'ю.

І небесную Царицю,

І святих шаную,

Бо від них одраду в серці

Невимовну чую». -

«Доню! - прорекла старенька. -

Щира ся людина

Так мене, мов друга ненька,

Наново зродила.

Я лежала, доню мила,

Мертвою марою

І Заїра воскресила

Мене сон-травою». -

«Дай, - рече тогді Заїра, -

Чесно привітати

Ту, кому над цілим миром

Дано царювати».

До чола вона й до серця

Руку прикладає

І, вклонившись в саму землю,

Оддалік вітає:

«О щаслива із щасливих,

Пишна квітко вроди!

Да обійме твоя сила

Всі царства й народи!

Чиста сила милосердя,

Царственості перла,

Некрушимого вовіки

Праведного берла!» -

«Я нещасна із нещасних, -

Прорекла Маруся, -

Царювання й благ дочасних

Боязно боюся.

Сестро! Дай себе обняти

І розцілувати,

Що воскресло в тебе в хаті

Серце моє, мати!»

Но при слові цім Заїра

Мовчки відступила

І покривалом широким

Вид собі закрила.

Бо завіса проти неї

На шнурах розкрилась

І кімната світом денним

Зразу освітилась.

З-під завіси хтось