Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей

ананас і віддав Самбо. Нехай приготують на сніданок. Дуже смачна штука і добре гамує спрагу в таку спеку.

Ребека заявила, що ніколи не куштувала ананаса і страх як хоче дізнатися, що це таке.

Так і точилася між ними розмова. Я не знаю, з якого приводу Осборн залишив кімнату і чому Емілія також вийшла,- мабуть, щоб доглянути, як нарізатимуть ананас,- але невдовзі Джоз залишився сам з Ребекою, яка знов узялася до роботи, і зелений шовк та блискучі шпиці швидко замиготіли в її білих тоненьких пальчиках.

- Яку гарну, пречудесну пісню ви нам учора заспівали, люба міс Шарп,- сказав збирач податків.- Я мало не заплакав, слово честі.

- Це тому, що ви маєте добре серце, містере Джозефе. Я думаю, що в усіх Седлі воно таке.

- Я вчора не міг заснути через неї, а сьогодні вранці ще в ліжку пробував заспівати її, щоб я так жив. Голлоп, мій лікар, прийшов об одинадцятій - бо ж, як ви знаєте, я тяжко хворий і мушу бачитися з Голлопом щодня,- а я, їй-богу, сиджу й співаю, мов дрізд.

- Ох, і жартун! То дайте й мені послухати, як ви співаєте.

- Я? Ні, заспівайте ви, міс Шарп. Люба міс Шарп, прошу, заспівайте!

- Не тепер, містере Седлі,- сказала Ребека, зітхнувши.- Я не маю того настрою, а крім того, мушу кінчати гаманець. А ви мені не допоможете, містере Седлі?

І Джозеф Седлі, службовець Ост-Індської компанії, не встиг навіть спитати, як він має допомагати, а вже сидів навпроти дівчини й кидав на неї вбивчі погляди. Руки в нього були простягнені, немов у молитві, і обплутані нитками, які Ребека змотувала на клапоть картону.

В такій романтичній позі застали нашу пару Осборн та Емілія, коли зайшли сказати, що другий сніданок подано. Шовк уже домотувався до кінця, але Джоз так і не озвався.

- Я певна, серденько, що він увечері освідчиться,- мовила Емілія, стискаючи руку Ребеці.

А Седлі, порадившись зі своїм серцем, сказав сам до себе:

- Я таки освідчуся їй у Воксголі, хай йому біс!

 

Розділ V
НАШ ДОББІН

 

 

Кафову бійку з Доббіном і її несподіваний наслідок довго пам’ятатиме кожен, хто навчався в славетній школі доктора Лупмена. Другий із згаданих тут хлопців (до нього інакше не зверталися, як «Гей, Доббіне», або «Агов, Доббіне», або ще додавали якесь прізвисько, що свідчило про хлоп’ячу зневагу) був найплохіший, найнезграбніший і, здається, найтупіший з усіх юних вихованців доктора Лупмена. Його батько мав бакалійну крамницю в Лондоні, і ходила чутка, ніби хлопця прийнято до школи на так званих «умовах взаємності», тобто за його утримання й науку батько платив натурою, а не грішми. Так він і перебивався там - чи не на самому дні шкільної громади,- почуваючи себе в своїх вузьких вельветових штанях і в куртці, що мало не лопалася по швах на його ширококостій постаті, чимось рівнозначним певній кількості фунтів чаю, свічок, цукру, господарського мила, сушених слив (із яких тільки невеличка пайка додавалася до киселів учням) та іншого добра. Для малого Доббіна фатальним виявився той день, коли один із найменших учнів, що нишком вибрався в заборонений похід до міста по мигдалеву карамель і варено-копчені ковбаски, побачив фургон з написом: «Доббін і Радж, торгівля бакалійними товарами і олією, Темз-стріт, Лондон»,- з якого біля директорських дверей вивантажували різні товари тієї фірми.

Відтоді малий Доббін уже не мав спокійної хвилини. На нього сипалися страшні нещадні кпини. «Гей, Доббіне,- гукав один бешкетник,- у газеті є втішна новина! Піднялася, хлопче, ціна на цукор!» Інший пропонував розв’язати задачу: «Якщо фунт лойових свічок коштує сім з половиною пенсів, то скільки коштує Доббін?» Ці жарти викликали гучний рев школярів, наглядачів і всіх, хто щиро вважав, що роздрібна торгівля - ганебна і принизлива праця, яка заслуговує на зневагу і глум порядних людей.

- Адже твій батько, Осборне, також купець! - сказав якось Доббін, коли вони лишилися самі з тим хлопчиком, що накликав на нього бурю. Але той зарозуміло відповів йому:

- Мій батько джентльмен і їздить власно каретою.

Після цього Вільям Доббін сховався в найвіддаленіший закуток шкільного подвір’я і просидів там, тяжко сумуючи, половину недільного дня. Хто з нас не пригадує таких хвилин гіркого, розпачливого дитячого смутку? Хто так сприймає несправедливість, кого так прибиває до землі зневага, хто ще так гостро відчуває кривду і з такою щирою вдячністю відповідає на ласку, як щиросердний хлопчик? І скільки таких чутливих душ зіпсовано, спотворено, вимучену через таку дрібницю, як відставання з арифметики і нікчемної латини!

Так і Вільям Доббін через свою неспроможність опанувати основи названої мови, подані в чудовому «Ітонському підручнику латинської граматики», приречений був сидіти серед найгірших учнів доктора Лупмена і терпіти ненастанний глум рум’яних дітлахів у фартушках, коли він, велетень серед тих початківців, ішов з ними, опустивши голову, в своїх вузьких вельветових штанях, з пошарпаним букварем під пахвою. Всі з нього глузували - і великі, й малі: вшивали йому й так вузенькі штани, підрізали паси на його ліжку, підсували відра й лавки, щоб він перепинявся через них і бив собі ноги, що він ретельно й робив, присилали йому пакунки, в яких він, відкривши їх, знаходив батькові свічки й мило. Не було навіть найменшого хлопчика в школі, який би не насміхався а Доббіна, і той усе терпляче витримував, безмовний і нещасний.

А Каф, навпаки, був чепурун і верховода Лупменової школи. Він нишком приносив вино, бився з вуличними хлопцями. В суботу по нього звичайно присилали поні, щоб він їхав додому верхи. В його кімнаті стояли чоботи с закотом, у яких він їздив на полювання під час канікул. Він мав золотого годинника з репетицією і нюхав табаку, як сам доктор Лупмен. Він бував в опері, брався висловлювати свою думку про гру головних акторів, вище ставлячи Кіна 33 за Кембла. 34 Він міг за годину вивчити сорок рядків латинських віршів і складати сам вірші по-французькому. І взагалі чого він тільки же вмів! Казали, начебто його побоювався сам доктор.

Каф, визнаний король школи, з неперевершеною зверхністю керував своїми підданцями і збиткувався з них. Один чистив йому чоботи, інший підсмажував хліб, ще інші