Михайло Сергійович Брініх - Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча, Михайло Сергійович Брініх

вначалі й не поняв, про шо мова. Такий ідіотізм з вогненними шарами і потоками крові міг придумать тіки чокнутий Піфон, гамно мале… Ніби не знають, шо нада діяти навєрняка й без цирку.

Ну, то таке. Убить їх ми всігда успієм, єслі до того дійде. Но вчора я лічно завітав до доктора на квартіру… Він, комік едакій, заникався із малишом у шафу… Умора… Но факт у тому, шо там її діствітільно нима. Вот шо вселяє в мене біспокойство. Цей гадкій доктор слішком нагло себе веде, аби повірити, шо він блєфує.

Поетому моя тобі порада: займись-ка лучче старіком. Вона у нього, хоть він сам ни знає, яка це нужна вєщ. Вона у нього - вкриваєцця пилюкою десь на чирдаку… Я чуствую… Займися ним. Возьми в напарніки Мамону… Шоб цей старік вдруг рєзко захотів розбагатіть ше більше. Хай виставить усе добро княгіні на який-нібудь прилічний аукцион в інторнеті - ни нада цих понтів із Крісті чи Сотбі. Ти поняв, в чому состоїть мій план? Тада вали мерщій… Тіки ета, веди себе прілічно, не ходи такім вулканом.

- Повінуюсь! - придурочно одкланявся дємон, імітіруя героя мультіка про Алладіна.

Твердиня згущеного ефіру помєркла і розсіялась.

Рештки розплавлених окон странним образом собрались в кучкі й поповзли на місце, - по ходу двіженія вони відновлювали свої правильні геометричні форми й набували прозрачності. Ковролін, воставши із пєпла, неприродно зазеленів, як у буклєті. Й дажи основатільно розламаний стіл зі страшним тріщанням стулився докупи, повінуясь незримій волі потустороннєго клєя “Момєнта”.

Спустя кілька хвилин кабінєт директора київського Дворца Піонерів востановився шо той Фєнікс.

Дєніс Іванович з огидою харкнув в поставлений рядом з креслом вазон, де проростало якесь покручене і чахле растєніє (воно під час усіх попередніх трансмутацій практично не змінилось), глянувши на свої босі ноги, які ще слігонца парували. Два роздертих і оплавлених сгустка кожі й різіни валялись рядом, - на них разві шо можна було почепить табличку: “Відновленню не підлягає”.

- Ну шо за мєлкі капості, - пробормотав Дєніс Іванович, інстінктівно обернувшись. У нього за спиною, на стіні, в хаотічному порядку були понавішувані разні вимпіли да фотографії, на которих чорно-білі люди в костюмах і ачках вручали переможні кубки субтільним юношам і дітям. Його взгляд аж прикипів до малінької фотки, розміром 10 на 15, яку він дажи не замічав раньше - відтоді, када ввійшов у цей кабінєт дірєктором. Канєшно він, узнав його. Це була группова фотографія 1936 года. У центрі, в окруженії різнокаліберних дітей, стояв Хосе Рауль Капабланка. У верхньому ряду, нада понімать, красувались тодішні шахматні дєятілі да партійні функционєри. Крайнім справа - довольний, як заїць, которий токо шо полиняв на зиму, - був непримітний старічок з бородкою клинишком, в круглих стальних очках.

- Ах, вот оно шо! - сплеснув у ладошки Дєніс Іванович. - Дак, значить, і це все неспроста. От хто у нас тут шахматами занімався… Ну-ну…

Сорвавши фотографію зі стінки, він зіжмакав її в галімий шарік і викинув у мусорне відро. Затим нажав на телефонному камутаторі кнопку й визвав сікрітаршу.

- Усі камплєкти шахмат, шо числяться у нас на балансі, - оддайте у якийсь дєтдом для умствінно отсталих. А лучче вибросіть. І здєлайте це нізамідлітільно, Тамара.

Ізящна сікрітарша таінствінно поклонилась і рєтіво щезла.

- Отнині в етому Дворці - тільки доміно! - Торжествінно прогоготав Дєніс Іванович. - І, канєшно жи, шашкі.

* * *

В готелі “Контіненталь”, де цього разу остановився Капабланка, ближче до вечора собралось дофігіща народу.

Хосе Рауль не міг пожалувацця на організаторів його туру совєцькою Україною, но всьо жи був здивований кількістю партій, сиансів да творчіскіх встрєч з поклонніками, - програму йому состряпали насищену, як для коня.

Мєсні партійно-шахматні чиновники чули страшну історію, як у Москві Хосе Рауль распоясався, отлічившись дєрзкими виходками та аморалкою. Сославшись на мігрєнь чи ше якуто чіпуху, від одмінив вечірню лєкцию й тіпа скромно остався у готелі. На самому жи ділі він страсно хотів трахнуть одну готельну продавщіцу папірос. Укатував її він пару днів, а та всьо хіхікала й ламалась, мол, у мєня работа. Тада він купив у неї весь її лоток папірос - і утянув до себе в номер. І це при тому, шо в Росії Капу і так любили іскріннє й безплатно.

Но саме гнусне у тій інтрижці з папіросною гєйшою началось, када Капа наступного дня відтарабанив цілий табачний магазін портьє - мол, нате сувєнір. Сам він, як відомо не курив, - тіки сладіньке обожав. Канєшно жи, до вечора слухі про причуди Капабланки заполонили уші всіх обивателів. А папіросна діва стала чим то вроді ходячої миморіальної доскі.

В радянській Україні рішили боротися з подобним бляцтвом при помощі спортівних упражнєній. Када у Капи не було сиансів і виступів - його возили на тенісні корти, поіграть з чаплійоном страни. Після таких розваг Хосе Рауль ні разу не жалувався на свій сон. Впрочім, чиновники, як ето заведено у нас, перестарались. У триццять шостому году Хосе Рауль уже два года, як був опять жонатий. І хоть поїхав на гастролі сам, но мислями і серцем був зі своєю Кікірікі.

Після тусні з рабочим класом на подільському пивзаводі разум гєнія був подьорнут димкою. Але його чекав іше один сианс - і не з якимись доходягами, а з шістьма самими натасканими псами шахматного Києва.

Путьом віртуозної діпломатії Хосе Рауль звів цей надлишковий поєдинок унічию, порадувавши всьо ту ж таки орду репортьорів, яка нічуть не змінилась ще од різдва Христового.

Після останнього рукопожатія, Капабланка вислизнув з обьятій да цвітов, мічтая про чисто фізіологічне полегшення. Атлічно провівши час у туалєтній кабінці, він направився до умивальників. А там його вже поджидав давєчний директор і фанат в одній персоні - товаріщ Цейтов.

Капабланка, як і кажда настояща звєзда, не любив надокучливих граждан, але воспітаніє не позволяло йому дерти кирпу. Впрочім, Платон Нікалаївіч - попри всі ознаки приліпали - чомусь не